Вікно впивалось в душу ліхтарями
І дощ
Чи сніг
Чи що там моросило… 
Де та зима, якої я просила?..
Де ті слова, що промовчались нами?...
 
До біса вечір. Він тебе не бачив.
Ховався в ковдру,
пив самотню каву,
жбурляв об стіни книжку нецікаву
І безпардонно ліз мені на плечі.
 
Чекав когось,
На ключ замкнувши двері,
Курив самотність, бив ногами ліжко…
Твердив собі: «зажди, мужик, ще трішки…»
блукаючи в кімнаті, як в печері.
 
Якісь абсурди малював на стінах,
Зітхав і нудив,
Тицяв пальцем в стелю,
Мов креслив там Атоміум Брюсселя,
Який не бачив навіть на світлинах…
 
Мабуть, вже марив, бо із кимсь балакав
Та щось про «не діждався» промовляв…
І в мене на руках, як немовля,
Вмирав нечутно
і тихенько плакав…
 
Самотній вечір…
Він уже не бачив
Як простягалась ніч у цілу Вічність,
Як ліхтарів засніжена трагічність
Тобою запивала порожнечу…