Далёкий вскрик… и возвратились птицы…
Судьба играет с нами, как с огнём.
А мы живём и закрываем лица
От тех, кого не знаем, с кем живём.

Судьба благословляет в поединок,
Не говорит, что сбудется, что нет,
Но подвергает всех коварной силе,
Пройдя её возможно будет свет.

А я дотронулась рукой к земле небесной,
Как странно этот холод ощущать.
Нам светлый путь подарен, только завтра
Мы можем его снова потерять.

Мы что имеем не храним, не ценим,
А потеряв хотим обратно возвратить,
Ведь может жизнь нам задала дорогу,
Которую хотим опередить.

Мы в этом мире состоим из пепла,
Ведь мы не ценим то, что мы живём.
Мы забываем то, что жизнь бесценна
И то, что жизнь становиться другой.

А будем малювати наше щастя?
Не бійся, воно не куса і не лоскоче.
Хіба що ніжно, трохи по-дитячі,
А так — воно кумедне і хороше.

А хочеш? грайся з полотнами…
Сьогодні буде скло, а завтра — небо,
Далі… пісок із нашими слідами,
Серветка із кав*ярні або стеля…

Палітрами охоче стануть сонце,
Морська блакить і ніжні квіти поля…
Або місток до неба після дощу,
Пейзажна акварель, пастельна доля.

А чим наноситемо фарби?
Руками, мріями, словами,
Пір*ям, вітром, літачками,
Шляхами, поглядом, вустами…

Ну що? Почнемо малювати?
Давай! Кружляймо серед фарб!
Те щастя лише б не втрачати…
Ми ж не поставимо там плям?

Сьогодні день цілющо-безнадійний
Як протилежність: є й нема життя,
І крок, що робиш у повітрі — вільний
Та замість сонця й неба — німота.
І небо це прискорбно -божевільне
Ну не сумуй хоч ти, й не вір ти у слова
Ще буде сонця світло вільним,
Зніме кайдани й бірку «самота».
Не звикли вуха до такого шуму
Та лиш його тепер сприймаю я,
Вогке взуття від вуличного бруду
Таке ж як серце, що стражда щодня.
Не плач же ти, ще висохнуть ці сльози,
Ти спокій приймеш — тільки відпусти,
І висохнуть замочені тим снігом чоботи
А те що можеш – то усмІшкою зціли!

Ти кавою розбавила світанок,
Ти вечір залила терпким вином.
Розпусна ніч і безневинний ранок
Сварились за прочиненим вікном.

Ти ще не визначилась, що тобі потрібно:
Чи тепле сонце, чи холодний лід.
Тобі завжди усе на щось подібно.
Як наслідок – напіврозмитий слід…

Коли ти плачеш – всі чомусь сміються,
Коли смієшся – всі чомусь мовчать.
Лише дощі все ллються, й ллються, й ллються…
Змивають затавровану печать.

Гром оркестровый. Фанфарные крики.
Суетный воздух, улыбки людей.
Праздник победный как будто на пике.
Тихо бреду вдалеке вдоль аллей.

Нет, не забыла, я всё еще помню
День, что для каждого праздником стал.
Только в груди что-то давит так больно.
И обжигает зажженный запал.

Бомбами, пулями выбиты, сломаны
Руки и ноги военных домов.
Люди на улицах словно бы сломлены,
Умерли теплые пища и кров.

В городе северном жизнь еле теплится,
Только надежда и держит людей.
Сможем и справимся! Если не верится,
Ты через силу надейся и верь.

Если же сдался – тебя победила
Столь ненавистная сердцем война,
Кровью твоею себя напоила,
Сытая стала лишь больше сильна.

Дети без матери. Голод и холод,
Редкий согреет стакан кипятка.
Но стало легче – ведь выдержал город,
Значит победа не так далека.

Словно в тумане все дни вспоминания.
Радость и горе слилися в одно
Чувство, которому нет описания,
Греет и ранит мне сердце оно.

Гром оркестровый. Фанфарные крики.
Суетный воздух и радость людей.
В небе горят разноцветные блики
Памяти страшных блокадных тех дней.

Был я в Африке как-то во сне
Хорошо там, там снега нет
Подавала бананы мне
С длинной пальмы смешная мартышка
Я по джунглям чуть-чуть побродил
И смотрел как в реке крокодил
Хоровод с бегемотом водил
Эта парочка странная слишком
Посмотрел и на север сбежал
Сразу встретил большого моржа
И тюленя за хвост подержал
Хотя он почему то был против
Видел как смешные пингвины
Забирались на горку-льдину
И спускались ложась на спину
Только падали все в повороте
А потом оказался в хлеву
Там коза и корова живут
Они сонно жевали траву
В молоко её превращая
Хорошо здесь подумалось мне
Ни жары и ни снега нет
Но в окно мне стучался рассвет
Приглашая на чашечку чая

привіт, привіт! о, сонця промінь!
невже ти у моє вікно
крізь листя сеї густої корони проникнути зумів?
чи не було б, в моєму серці стільки пустоцвіту,
щоб один раз зуміти зацвісти,
і дать плоди, і раптом зрозуміти:
заради цього траба було йти.
шукати, помилятися і знову,
робити крок по хиткому містку,
щоб завести із променем розмову,
спитати: звідки ти? і я, куди іду?
і не почувши відповіді, віти
долонями розкрити і уздріть,
дізнатися, що раз лише любити
потрібно знати, вміти і зуміть

Чуже вікно. Дивлюся, мов у Всесвіт
В чуже вікно без жалюзі й гардин.
Німе кіно. Розгадую сюжетність
Німих екранізованих картин.

Театр тіней. Тільки він один
В театрі тіней грає диво-дивну роль.
Морозний іній. Сотнею сходин
Морозний іній йде до інший доль.

Погасло світло. Стомлений актор
Вже вимкнув світло, на сьогодні досить.
Вже небо зблідло. А бажань терор
На небі зблідлім тихі зорі косить.

Глухоніма. Знесилена реальність
ЇЇ глухонімою нарекла.
Сама-одна. Картинну ідеальність
Сама-одна краде з його вікна.

Уже кілька ночей не сплю я –думаю
Та про що все ніяк не збагну,
та щось мучить мене із середини
ніби йду із собой на війну.
Ось беру я слова найгостріші,
Щоб себе розбудити зі сну
і візьму ще ті, наймудріші
а прокинувшись зранку- піду.
Буду мучить себе і порівнювать
І казать: «Ну чому не така ?»
І чому не модель я зовнішньо
І чому я весь час сама?
Ну навіщо мені ці віршики
Чи без них не живу ж і дня?
Краще б давала фінансові критики
Не цінила і миті з життя.
Потім стала, подумала, глянула:
Я у дзеркалі просто своя,
Ну і що, як не бачила подіум
Головне, що я справжня, така.
От і кинула я самокритику:
В бій піду в інший раз,
І тоді вже додам про політику
Ну а зараз просто не час.
Скільки раз я ламала голову
Ну так що у мені не так?
Я люблю бути собою
Навіть якщо з кимось не в такт.
Я художник, поет, прозаїк
ось і весь мій діагноз, так
і тепер вже не жить без цього
а відчула життя на смак.

Мир замер, ожидая вдохновения.

Он сер и гол. Он дышит талым снегом.

Туман ещё клубится зимним мехом.

И пульс спокоен. И любовь не к спеху.

Но до весны осталось лишь мгновение!