Дощ знову викреслював свої візерунки на склі. Мокрі доріжки перепліталися, зливалися в єдине ціле і стікали на дерев'яну обшарпану раму. Там збиралися в калюжки і капали на парасольки горопашним перехожим. З неба падали то пластівці мокрого снігу, засипаючи асфальт сірою плівкою, то сочився дощ, змиваючи цей тонкий ненадійний шар.
  Вона сиділа на краю гойдалки, і їй було абсолютно все одно, що там відбувається за межами її думок. Все ж таки, якось було незвично сидіти ось так, без парасольки під снігодощем. Але вона вперто продовжувала сидіти, знаючи, що ось ще трохи, і вона потім буде лежати вдома під ковдрою з чашкою кави в руці, чхаючи і кашляючи. І обов'язково буде корити себе за те, що знову застудилася. Але це ж буде потім, а зараз чи не все одно? Напевно, ні. Треба бути розважливою. Дорослішати. А не хочеться. Так що вона продовжувала сидіти в очікуванні незрозуміло чого. Адже і зустріч ні з ким не призначена, і погода мерзенна, і взагалі. Але ось закортіло сидіти під цією мжичкою і все тут. Ні про що особливо не думаючи. І ні про кого, втім, теж. Вона ж не сумувала. А просто сиділа.
  Думки перескакували з одного на інше. Що бачу, те й співаю, називається.
Хрипко крикнув ворон. Хоча ні, який там ворон у місті-то? Звичайна галка.
Он змерзла худа кішка залізла в сміттєвий бак в надії відшукати щось їстівне. Ну от що в сміттєвому баку може бути їстівного? Га? А кішка вперто шукає. Адже їй їсти хочеться. Усім хочеться. А сміття давно не вивозилося, і брудні кульки вже зсипались на землю. А це ж центр міста, все-таки. Соромно? Та зовсім не соромно. Ця опція у всіх уже давно застаріла.
  Вода збиралась в брудно-коричневі калюжі, поглинаючи рідкісні сніжинки. Вода збиралась в брудно-сірі калюжі, з кожною краплею стаючи все мутніше. Яма, вирита дитячими ногами під гойдалокою з-за частого катання, теж наповнилася. Таке собі озерце. І от сидиш ти прямо над цим озерцем і дивишся на своє тремтяче віддзеркалення, яке тобі то єхидно підморгує, то хижо шкіриться у відповідь на твій розгублений вираз обличчя. Потім розмивається знову, а калюжа ще більше розповзається. Розумієш, що якщо ось прям зараз не злізеш з гойдалки, то до мокрої суші доведеться пливти. Зітхнувши, починаєш трохи розгойдуватися, щоб дострибнути дальше і не потрапити у воду. Стрибок. У відповідь плямкаюче «хлюп!». І всі джинси мокрі. Ну не доплигнув, ну то засмучуватися чи що? А ось розсиджуватися під дощем не треба. І не думати теж. Ну і що з того?
  Ні, навіть думок не залишилося. А навіщо?
  Взагалі-то, це найстрашніше і дурніше питання. На яке так і підмиває відповісти «А затим, не твого розуму діло...»
  Приходиш додому, вмикаєш чайник, знімаєш мокрі шкарпетки і джинси, думаючи: «А, ну його, завтра виперу, все одно ж не вийду нікуди.» Потім наливаєш чай, а не свою улюблену каву, адже вже пізно, береш трошки печива і книгу. Вкриваєшся ковдрою, потихеньку випиваєш весь чай, від печива не залишається і крихточки; рядки у книзі якось пливуть перед очима, втрачаючи будь-який сенс; на вулиці шумить дощ, і ти пірнаєш у солодкий і теплий вир затишної дрімоти.
  А на губах блукає півусмішка, навіть не зрозуміло від чого: адже і не сталося нічого хорошого, і ти простудився, і погода мерзенна ... 


15.03.2010