і не помітив як опублікував 4 частину раніше 3-ї… виправляюсь

 

****

іллюзії, емоції і мрії
і навіть чорнобілі сни
заполонила ти, ти в них
й коли не сплю перед очима ти є


****

не пиши, не кажи, не люби
ти укотре мене попросила
я б то з радістю все зробив
та забути тебе не в силах


****

Мені здавалось — саме та
Шукав, знайшов, нарешті
Та мов стіна твоя фата
За іншого ідеш ти


****

Ещё один пролёт. Только бы не сбежать! 
Лестница, эхо шагов. Я думаю, ты будешь рад.
 
Ведь это шанс вернуть, переписать историю.
И раскрутить роман по новой траектории.
Шаги и сердце – ритм. А мысли – основная тема.
«Любит — не любит». Ромашковая дилемма.
Конечно, любит! Помню, в двух шагах от счастья,
При слове «Нет» душа в твоих зрачках погасла.
Помню ещё тепло от той сигареты на двоих.
Помню свои стихи. Как твои пальцы комкали их.
Помню как твои губы, читая, целовали рифмы.
Каждое слово жгло, как корабельное брюхо – рифы.
Дверь, как тогда, без звонка. Коврик «Wellcome» на пороге.
Не стану стучать. Сперва от прошлого вытру ноги.
Пару мгновений решиться… Но ты не дал мне шанса:
Вышел сам за двери. Ко мне. Но сохранил дистанцию.
«Какого чёрта?» — так ты выразил своё «Зачем?»
Вот лепесток и выпал. Нет ромашковых дилемм.
 
Ещё один вокзал угрюмо пятится назад.
Ещё одна слеза. Я думала, ты будешь рад.

Вечір… Чомусь трохи астенічний. Завмерлі акації тихенько шелестіли журливі сонети, обіймаючи темряву. Лінивий вітер неохоче няньчив пилинки, доносив чиїсь вигуки та невиправдані страждання, перемішуючи їх з тишею. Втомлені ноги несли мене у бік твого дому, на диво легко і швидко. Та, незважаючи на їх незвичну поведінку, збирати сили на звертання на них уваги можливості просто не мав. Думки роєм вилися біля тебе, дифузуючи з сприйманням навколишності, перетворюючи плин часу в шматочок нестерпного страждання. Зненацька якийсь собака раптовим гавкотом витягував мене, так завзято тонучого, на мить з океану тих думок, проте через старість довго не витримував і впускав назад.
Ось і місце зустрічі. Просякнуте спогадами, хвилюваннями та приємним щемом серця. Твій образ ще здалеку відпилює шматочок душі та з неймовірною зацікавленістю то підносить до палаючої запальнички, то забирає назад. Тендітний та до фізичного болю милий голос розбавляє тишу веселковою фарбою, замальовує в блакитний пригніченість, покриває помаранчевим неумісну на даний момент тривогу. Звичні слова ллються, мов материнська пісня, затоплюючи шум автомобілів, та перегукування перехожих. Я вкотре, наче стрілою, вражений твоєю витонченістю. Вона мимохіть приковує до себе, увесь світ стягується в твою постать, як у чорну діру, та зникає, залишаючи лише так кохані усмішки, до божевілля рідні жести, та, не побоюсь цього слова, чудодійні очі. Бо, випадково звівши погляд до них, уже перестаєш жити чи мріяти, а перебудовуєшся в спрагле поглинання відбитого від них проміння хай стареньких, але ще, даруючих світло, ліхтарів. Вдягаю маскарадний костюм непомічання, щоб хоч, граючи якусь роль, було легше зносити увесь феєричний шторм чуттів десь неподалік легень. Запиваю години коктейлем з усмішок та щастя, та потроху доїдаю так жадану зустріч…
Як завжди дуже важко переносити насичене емоційно прощання. Та ось уже вільний від полону замилування, крокую в сторону розлуки, розтинаючи тінями конуси поодинокого світла. Але свідомість, викараскавшись з тебе, розлетілася навсібіч, роздираючи за собою відчуття цілісності. Перемішується гармонія з тривогою та засипається по вінця нестерпною порожнечею. Відчуваю болісне бажання впасти на коліна та роздерти груди разом з тими зорями та журливими тополями. Може хоч остаточно роз’єднавшись, ніч найде в собі сили відновити свою первозданну сутність… Та ковтаю це бажання перед видом рідного вікна і поринаю у звичний затишок, невпинно втікаючи від тих трохи астенічних чуттів.  

Невдала спроба
затиснути зашморг
на власній шиї.
Та можна ще раз.

Поки руки на місці
і ноги стоять,
можна пробувати
грати в смерть.

Коси смерті — струни ночі.
Я б зіграв на них охоче.
Під ребром вогонь лоскоче.
Все ж таки я ще живий.

Пелюстки зів'януть швидко.
Нема води — квітник засохне.
І у конвульсіях і муках
любов засне, але не здохне!

______________________
25.08.2008

Сніг… Падає, падає, падає… Великий, лапатий, схожий на вату. Як у казці. Але моє життя зовсім не було схоже на казку. Скоріше, на тривіальну історію із сумним кінцем.

Чашка гарячого зеленого чаю стояла на підвіконні біля мене. Скільки вже часу пройшло з нашої останньої зустрічі? Місяць? Два? Ні. Сто шістдесят чотири дні. Рівно сто шістдесят чотири. Завтра буде сто шістдесят п’ять. І так далі. А я лише сидітиму на цьому підвіконні і рахуватиму дні. Пусті, сірі… В яких немає тебе…

Останнього разу ми бачилися теплого травневого дня. Ти пройшов повз мене, коли я стояла біля східців, сумно посміхнувся і жартівливо вщипнув за бік.

Невинна дитяча штучка… Але вона болем відізвалася у моєму серці. Бо сьогодні ми прощалися. Якщо не назавжди, то, принаймні, надовго. І десь у глибині душі жило відчуття, що я ніколи-ніколи тебе не побачу.

Ні, не буду про це думати. Ми обов’язково зустрінемось.

Я ковтнула чаю, і вперше мій улюблений напій без цукру здався мені гидким. Страшенно гидким.

Ти теж любиш зелений чай… Я ж і почала пити його саме через тебе… Раніше я обожнювала чорний… Але ти цього не знаєш.

Я пересилила себе, знову ковтнула чаю, і до нього повернувся його минулий смак. Звичний смак зеленого чаю. Мені здалося це ненормальним.

Я підсунула до себе ноутбук. Останнім часом я тільки і жила в комп’ютері та на телефоні, очікуючи від тебе скромних повідомлень і нечастих дзвінків.

Звичайно, ти дуже зайнятий… Навчання, лекції, бібліотека, спортзал, друзі, клуби… Все це займає багато часу. І я маю бути вдячна, що у тебе є півгодини, щоб сказати мені кілька нейтральних фраз.

Ми довго говоримо про все на світі: навчання, школу, свята, релігії, субкультури, книги, музику, політику, розказуємо один одному свіжі новини… Частіше за все ти лише слухаєш мене, коментуючи мої фрази та жартуючи наді мною… Але нічого більше.

Ти навіть запрошував мене в гості! Я вже нафантазувала собі, як ти покажеш мені місто, ми будемо гуляти по пляжу і говорити, говорити…

Дурна ж яка!

Ти просто не знаєш, що відбувається зі мною, після того, як я кажу тобі «На добраніч» і кладу трубку. А подружка знає. Вона бачила всі стадії моєї істерії – від стрибання по кімнаті до мокрої від сліз подушки.

Бачиш, які почуття ти у мене викликаєш! Я можу і стрибати, і носитися по кімнаті, і сміятися, радіючи невідомо чому, сидіти, дивлячись в одну точку і не усвідомлюючи до кінця, як ти далеко…

Я зробила ковток чаю. Охолов. Полила ним кактус. Гірше не буде. Подивилася на дисплей телефону – нічого. Ні вхідних повідомлень, ні пропущених дзвінків.

На що я можу сподіватися?

Відкривши ноутбук, я завмерла: повідомлення в «асьці» від тебе!

Я добре пам’ятаю, як влітку ми переписувалися з тобою до двох ночі, про щось говорили, сперечалися, сміялися, ставлячи «смайли»… А серцю було боляче.

Все це нагадувало реальне спілкування… Та я не могла бачити тебе, зазирати тобі у вічі, торкатися твоїх долонь…

Все це були лише мрії, яким не судилося здійснитися.

І ось знову ми поговорили про все на світі і ні про що одночасно. Про зелений чай, про релігію, погоду… Якщо ти і хотів сказати мені щось важливе, то воно було настільки завуальоване, що я і подумати не могла, що це якісь почуття…

Сніг. Невже він йтиме всю ніч? Такий пухнастий…

Ти казав, що приїдеш зимою, забіжиш на хвилину…  І де ж ти? Обіцянки-цяцянки, а дурневі радість. Ха, я в цьому і не сумнівалася.

«Як я люблю, коли ти не відповідаєш мені…» — подумала я. Написала з великим жалем: «На добраніч. Ти замовк, а мені нічого робити».

О, ти, звичайно, такий вихований… «Тобі також», — читаю.

Я розізлилася. Що значить «також»?!

Пишу, ставлячи купу «смайлів»: «Так нечесно! Ні, щоб сказати: «Не йди» і т.д. Замість цього «Тобі також»… Ех ти… »

Жаль, чаю вже немає. Я із жалем зазирнула в чашку, констатуючи відсутність напою.

О, знову повідомлення від тебе. Як звичайно, дуже ввічливе і занадто нейтральне.

Всього два слова.

«Не йди!»

НЕ ЙДИ!

«Не йди!» — пульсує у скронях.

Мені захотілося вишвирнути ноутбук через вікно. Я майже плачу. Тремчу, усвідомлюючи парадоксальність і нереальність усього цього.

Я сиджу перед комп’ютером за сотні кілометрів від тебе, і ти пишеш мені «Не йди», бо сам не розумієш, чому робиш це.

«Добре, — пишу, — вибач, але треба все-таки йти відпочивати… Завтра важкий день…»

Закрила ноутбук і висмикнула шнур, навіть не чекаючи відповіді.

До біса!

Я поклала ноутбук на стіл і підтягла коліна до грудей. Досі не розумію, хто ми один одному? Друзі? Ні, це щось більше… Набагато більше. Ти і уявити собі не можеш, наскільки.

До мене тихо підійшла Марійка, моя найкраща подруга, але вона давно стала мені сестрою.

— Знову він?

Я підняла на неї голову: у своїй рожевій піжамі вона була схожа на кошеня із мультика.

Марійка кілька секунд послухала моє мовчання.

— Це вже діагноз, Стефаніє.

Вона завжди називала мене повним ім’ям, коли їй щось не подобалося. У цю хвилину я майже зненавиділа своє їм’я.

— Тримай, я принесла тобі м’ятний чай. Він заспокоює.

— Краще б валер’янки… — тихо мовила я.

— Вона тобі не потрібна.

Марійка довго дивилася на мене своїми темними карими очима, чекаючи, доки я ковтну гарячого напою.

— Довго ти тут сидітимеш?

Я гнівно блиснула очима, але втрималася.

— Не знаю. Доки не звихнусь.

Подруга сумно посміхнулася:

— Ти вже звихнулася, Стєшо… — констатувала Марійка.

Вона присіла на край стола і прихилилася на моє плече. Я міцно обійняла подругу, дякуючи богам за те, що вона у мне є.

— Слухай, Стеф, це не діло. Треба спати. Перша година ночі! А ти досі в джинсах! І випусти нарешті телефон, він не подзвонить!

Це була гірка правда. Але ж правда!

Я ледве злізла з підвіконня, збираючись з останніми силами.

Все це сон. Це відбувається не зі мною. Це нереально.

Я переодяглася в піжаму і залізла під ковдру. На порозі моєї кімнати з’явилася Марійка зі своєю ковдрою і безцеремонно заявила:

— Я сьогодні сплю з тобою.

Спостерігаючи посмішку на моєму обличчі, подруга залізла на ліжко. Ми обнялися, як в дитинстві, і провалилися в сон.

to be continued...

Боже мой! Уже восемь часов!

Летний вечер сжимает плечи:

Я закрыла себя на засов.

Но от этого разве легче?

Разве легче искать в тишине

Отголоски забытой речи,

И сжигать их на знойном огне?

Разве станет от пытки легче?

Боже мой! Я молю – отними

У часов их кровавые стрелы!

Что б я взглядом делилась с людьми,

А не лишь на часы смотрела!

Отними грозный цокот секунд,

Что разлукой и травит, и давит!

Пусть затихнут! Пускай не идут!

Ты же в силах заставить! Ты в праве!

Ты же можешь… Напрасен мой зов:

Для тебя мои муки так мелки.

Ты ведь запер любовь на засов

Между длинной и маленькой стрелкой.

Вот скажите кто в сердцах

Не мечтал ну хоть когда-то
Половинкой в близнецах
Стать сестрою или братом
Все секреты на двоих
Все уроки, что назначат
Ведь узнать где кто из них
Очень сложная задача

Вот скажите как же быть
Если повезло сестричкам
Парня одного любить
Не поделишь по привычке
Ведь вдвоём не погулять
На одном свидании
Не туда Амур стрелял
На своём задании

Вот скажите как делить
Ведь любовь то не игра
Если б знать они могли
Что у паренька есть брат
Но решили не шутить
И вдвоём пришли в тот вечер
Близнецов сошлись пути
Брата два пришло на встречу

Вот скажите кто в сердцах
Не мечтал ну хоть когда-то
Половинкой в близнецах
Стать сестрою или братом
Все секреты на двоих
А теперь на две семьи
И свела судьба веди их
Вывела квадрат любви

В твоїм волоссі вітер заблукав
Кружляв і піднімав його у боки
Губився в кольорі його глубокім
Не спав вночі, бо свій утратив спокій
І насолоджувався, вихід не шукав

В твоїх вустах розтанула весна
Так доторкнутися до них хотілось
І посмішка мов перше сонце гріла
Вона і ніжна й до нестями мила
Таких як ти нема, така одна

В твоїх очах і місяць потонув
І навіть зорі поруч з ними мліють
Поглянеш… то не погляд, просто мрія
Ти на яву? Невже такі як ти є?
Чи це лиш сон і я за мить проснусь

Ми звели рахунки з коханням

Не зійшлися дебет і кредит

Разом бути немає потреби

І сьогодні вже зустріч остання

Ми звели рахунки з коханням

Я в боргу…  але й ти у кредиті

Вже й не друзі… обличчя сердиті

І без відповіді запитання

Ми звели рахунки з коханням

Все списали, звели все на нуль

Першу осінь, останню весну

Лиш зима залишилася рання

колото різане
наскрізь пронизане
мереживом дрібним
тобі непотрібне
моє почуття
це — життя

сльозами зволожена
вся заморожена
вкрита кригою
марить відлигою
просить про шанс
це — душа

дмеш завірюхами
серце не слухаєш
будуєш стіни
а що це змінить?
руйнуєш мости
це — ти

піду проти вітру
та мрії не витру
цей сон наяву
у ньому живу
і можеш розп, ять
це — я