Сніг… Падає, падає, падає… Великий, лапатий, схожий на вату. Як у казці. Але моє життя зовсім не було схоже на казку. Скоріше, на тривіальну історію із сумним кінцем.

Чашка гарячого зеленого чаю стояла на підвіконні біля мене. Скільки вже часу пройшло з нашої останньої зустрічі? Місяць? Два? Ні. Сто шістдесят чотири дні. Рівно сто шістдесят чотири. Завтра буде сто шістдесят п’ять. І так далі. А я лише сидітиму на цьому підвіконні і рахуватиму дні. Пусті, сірі… В яких немає тебе…

Останнього разу ми бачилися теплого травневого дня. Ти пройшов повз мене, коли я стояла біля східців, сумно посміхнувся і жартівливо вщипнув за бік.

Невинна дитяча штучка… Але вона болем відізвалася у моєму серці. Бо сьогодні ми прощалися. Якщо не назавжди, то, принаймні, надовго. І десь у глибині душі жило відчуття, що я ніколи-ніколи тебе не побачу.

Ні, не буду про це думати. Ми обов’язково зустрінемось.

Я ковтнула чаю, і вперше мій улюблений напій без цукру здався мені гидким. Страшенно гидким.

Ти теж любиш зелений чай… Я ж і почала пити його саме через тебе… Раніше я обожнювала чорний… Але ти цього не знаєш.

Я пересилила себе, знову ковтнула чаю, і до нього повернувся його минулий смак. Звичний смак зеленого чаю. Мені здалося це ненормальним.

Я підсунула до себе ноутбук. Останнім часом я тільки і жила в комп’ютері та на телефоні, очікуючи від тебе скромних повідомлень і нечастих дзвінків.

Звичайно, ти дуже зайнятий… Навчання, лекції, бібліотека, спортзал, друзі, клуби… Все це займає багато часу. І я маю бути вдячна, що у тебе є півгодини, щоб сказати мені кілька нейтральних фраз.

Ми довго говоримо про все на світі: навчання, школу, свята, релігії, субкультури, книги, музику, політику, розказуємо один одному свіжі новини… Частіше за все ти лише слухаєш мене, коментуючи мої фрази та жартуючи наді мною… Але нічого більше.

Ти навіть запрошував мене в гості! Я вже нафантазувала собі, як ти покажеш мені місто, ми будемо гуляти по пляжу і говорити, говорити…

Дурна ж яка!

Ти просто не знаєш, що відбувається зі мною, після того, як я кажу тобі «На добраніч» і кладу трубку. А подружка знає. Вона бачила всі стадії моєї істерії – від стрибання по кімнаті до мокрої від сліз подушки.

Бачиш, які почуття ти у мене викликаєш! Я можу і стрибати, і носитися по кімнаті, і сміятися, радіючи невідомо чому, сидіти, дивлячись в одну точку і не усвідомлюючи до кінця, як ти далеко…

Я зробила ковток чаю. Охолов. Полила ним кактус. Гірше не буде. Подивилася на дисплей телефону – нічого. Ні вхідних повідомлень, ні пропущених дзвінків.

На що я можу сподіватися?

Відкривши ноутбук, я завмерла: повідомлення в «асьці» від тебе!

Я добре пам’ятаю, як влітку ми переписувалися з тобою до двох ночі, про щось говорили, сперечалися, сміялися, ставлячи «смайли»… А серцю було боляче.

Все це нагадувало реальне спілкування… Та я не могла бачити тебе, зазирати тобі у вічі, торкатися твоїх долонь…

Все це були лише мрії, яким не судилося здійснитися.

І ось знову ми поговорили про все на світі і ні про що одночасно. Про зелений чай, про релігію, погоду… Якщо ти і хотів сказати мені щось важливе, то воно було настільки завуальоване, що я і подумати не могла, що це якісь почуття…

Сніг. Невже він йтиме всю ніч? Такий пухнастий…

Ти казав, що приїдеш зимою, забіжиш на хвилину…  І де ж ти? Обіцянки-цяцянки, а дурневі радість. Ха, я в цьому і не сумнівалася.

«Як я люблю, коли ти не відповідаєш мені…» — подумала я. Написала з великим жалем: «На добраніч. Ти замовк, а мені нічого робити».

О, ти, звичайно, такий вихований… «Тобі також», — читаю.

Я розізлилася. Що значить «також»?!

Пишу, ставлячи купу «смайлів»: «Так нечесно! Ні, щоб сказати: «Не йди» і т.д. Замість цього «Тобі також»… Ех ти… »

Жаль, чаю вже немає. Я із жалем зазирнула в чашку, констатуючи відсутність напою.

О, знову повідомлення від тебе. Як звичайно, дуже ввічливе і занадто нейтральне.

Всього два слова.

«Не йди!»

НЕ ЙДИ!

«Не йди!» — пульсує у скронях.

Мені захотілося вишвирнути ноутбук через вікно. Я майже плачу. Тремчу, усвідомлюючи парадоксальність і нереальність усього цього.

Я сиджу перед комп’ютером за сотні кілометрів від тебе, і ти пишеш мені «Не йди», бо сам не розумієш, чому робиш це.

«Добре, — пишу, — вибач, але треба все-таки йти відпочивати… Завтра важкий день…»

Закрила ноутбук і висмикнула шнур, навіть не чекаючи відповіді.

До біса!

Я поклала ноутбук на стіл і підтягла коліна до грудей. Досі не розумію, хто ми один одному? Друзі? Ні, це щось більше… Набагато більше. Ти і уявити собі не можеш, наскільки.

До мене тихо підійшла Марійка, моя найкраща подруга, але вона давно стала мені сестрою.

— Знову він?

Я підняла на неї голову: у своїй рожевій піжамі вона була схожа на кошеня із мультика.

Марійка кілька секунд послухала моє мовчання.

— Це вже діагноз, Стефаніє.

Вона завжди називала мене повним ім’ям, коли їй щось не подобалося. У цю хвилину я майже зненавиділа своє їм’я.

— Тримай, я принесла тобі м’ятний чай. Він заспокоює.

— Краще б валер’янки… — тихо мовила я.

— Вона тобі не потрібна.

Марійка довго дивилася на мене своїми темними карими очима, чекаючи, доки я ковтну гарячого напою.

— Довго ти тут сидітимеш?

Я гнівно блиснула очима, але втрималася.

— Не знаю. Доки не звихнусь.

Подруга сумно посміхнулася:

— Ти вже звихнулася, Стєшо… — констатувала Марійка.

Вона присіла на край стола і прихилилася на моє плече. Я міцно обійняла подругу, дякуючи богам за те, що вона у мне є.

— Слухай, Стеф, це не діло. Треба спати. Перша година ночі! А ти досі в джинсах! І випусти нарешті телефон, він не подзвонить!

Це була гірка правда. Але ж правда!

Я ледве злізла з підвіконня, збираючись з останніми силами.

Все це сон. Це відбувається не зі мною. Це нереально.

Я переодяглася в піжаму і залізла під ковдру. На порозі моєї кімнати з’явилася Марійка зі своєю ковдрою і безцеремонно заявила:

— Я сьогодні сплю з тобою.

Спостерігаючи посмішку на моєму обличчі, подруга залізла на ліжко. Ми обнялися, як в дитинстві, і провалилися в сон.

to be continued...