Любовные истории

Зустріч

Вечір… Чомусь трохи астенічний. Завмерлі акації тихенько шелестіли журливі сонети, обіймаючи темряву. Лінивий вітер неохоче няньчив пилинки, доносив чиїсь вигуки та невиправдані страждання, перемішуючи їх з тишею. Втомлені ноги несли мене у бік твого дому, на диво легко і швидко. Та, незважаючи на їх незвичну поведінку, збирати сили на звертання на них уваги можливості просто не мав. Думки роєм вилися біля тебе, дифузуючи з сприйманням навколишності, перетворюючи плин часу в шматочок нестерпного страждання. Зненацька якийсь собака раптовим гавкотом витягував мене, так завзято тонучого, на мить з океану тих думок, проте через старість довго не витримував і впускав назад.
Ось і місце зустрічі. Просякнуте спогадами, хвилюваннями та приємним щемом серця. Твій образ ще здалеку відпилює шматочок душі та з неймовірною зацікавленістю то підносить до палаючої запальнички, то забирає назад. Тендітний та до фізичного болю милий голос розбавляє тишу веселковою фарбою, замальовує в блакитний пригніченість, покриває помаранчевим неумісну на даний момент тривогу. Звичні слова ллються, мов материнська пісня, затоплюючи шум автомобілів, та перегукування перехожих. Я вкотре, наче стрілою, вражений твоєю витонченістю. Вона мимохіть приковує до себе, увесь світ стягується в твою постать, як у чорну діру, та зникає, залишаючи лише так кохані усмішки, до божевілля рідні жести, та, не побоюсь цього слова, чудодійні очі. Бо, випадково звівши погляд до них, уже перестаєш жити чи мріяти, а перебудовуєшся в спрагле поглинання відбитого від них проміння хай стареньких, але ще, даруючих світло, ліхтарів. Вдягаю маскарадний костюм непомічання, щоб хоч, граючи якусь роль, було легше зносити увесь феєричний шторм чуттів десь неподалік легень. Запиваю години коктейлем з усмішок та щастя, та потроху доїдаю так жадану зустріч…
Як завжди дуже важко переносити насичене емоційно прощання. Та ось уже вільний від полону замилування, крокую в сторону розлуки, розтинаючи тінями конуси поодинокого світла. Але свідомість, викараскавшись з тебе, розлетілася навсібіч, роздираючи за собою відчуття цілісності. Перемішується гармонія з тривогою та засипається по вінця нестерпною порожнечею. Відчуваю болісне бажання впасти на коліна та роздерти груди разом з тими зорями та журливими тополями. Може хоч остаточно роз’єднавшись, ніч найде в собі сили відновити свою первозданну сутність… Та ковтаю це бажання перед видом рідного вікна і поринаю у звичний затишок, невпинно втікаючи від тих трохи астенічних чуттів.