Світ мальовничого
кохання заманює
мене, так ти
поглинула мене в
світ безкінечного
кохання
Гадав, що там
залишусь назавжди,
але ти спустошила
мене, кохання все
забрала і світ для
мене чороно-білим став

Це вже не сніг. Та ще не буйнорав*я.
Це ще не ноти. Але вже пісні.
Їх звуки дзвінко падають до ніг
З крутих дахів поміж забутих снів.
Ще не малюнок. Та вже дивні барви.

Це вже не сон. Та ще не божевілля.
Це вже не звуки. Але ще слова.
Їх бісером поволі вишива
На полотні душі весна нова
Голками гострого морозу на дозвіллі.

Це вже не ти. Та ще не я. Дивися!
Це вже не сльози. Але ще не дощ.
Коли крокуєш вулицями вздовж
Не вІрші липнуть до твоїх підошв,
А лиш опале, перепріле листя.

Отреки моё имя из сердца,
Разорви на куски каждый миг,
Я готова твердить даже бездне:
Никогда я не буду любить.

Я развеяла каждое слово,
От которого так польщена.
Я б забыла его, но готова
Отдаваться тебе не любя.

Я тону в глубине всех иллюзий,
Что построила я для себя.
Никогда не любила и буду
Знать, что любят все только меня.

Расторгаю все мысли о прошлом,
Я печать поставлю на них,
Как хотела я быть свободной,
Но опять отдаюсь другим.

Я чужую вину не прощаю
И страдаю, что так мне дано.
Иногда я себя проклинаю,
Иногда проклинаю его.

Как ошиблась я в замысле жизни,
Я ждала, что наступит рассвет…
И опять запятая и точки,
И опять запятая и свет…

Разбиваю я сердце на части,
Пусть возьмут и оставят себе.
С сердцем я никогда не справлялась
И боюсь, что не справлюсь уже…

просто запах парфумів,
і більше нічого,
залишився від тебе
невже це й усе?

лежу непорушно,
впиваюся темрявою,
може та подарує
хоч краплину тебе…

в іншому ліжку, в іншій квартирі,
в іншому світі є ти або я
ти. я. світу нема

пожадлаво спогад ковтаю
і крихти старанно збираю, докупи
на потім щось залишити…

І слух мій не сприймає світу
Теплий вечір щиро лампу обійняв
Та ніжно змусив від щастя світитись,
Ясний день свою завісу зняв
І ночі темній допоміг відкритись.

І жаль сміливо вистрибнув в вікно
Й мене залишив на одинці з звуком.
Ритмічно падає гітари доміно
І бас у мозку вибухає стуком.

Шокує думку вкотре текст,
До болю вперто вписуючись в морок.
Зненацька місяць обірве підтекст.
Й в багаття роздумів підкине порох.

Частенько він свідомість ріже видом,
Збирає згустки спогадів німих.
Й якимсь напівсвідомим самоскидом
Скида сліпу апатію на них.

І тут я раптом відійду від світу,
На автоматі вимкну плеєр своїх дум.
У спраглу душу безліч раз зашиту
Вмонтую острах на пекучий сум.

Й до справ я знову повернусь сміливо.
Але залишу ще собі той звук,
Коли гітари підривають слух ігриво
І бас дарує свій ритмічний стук.

Зішкрябую з голови чорні цятки
Я загартую свій спокій журбою,
Щоб не лякала вона більш його.
І тебе я не залишу такою ж,
Щоб не втрачала ти шарму свого.

Постелю комплімент в твою мрію –
Хай м’якенько спочинуть цілунки.
Підійму вище віри надію,
Щоби відчай сховавсь за лаштунки.

Призакрию театр кохання
Та босоніж по полю пройдуся…
Там провітрю та виб’ю бажання
Й повертаючись трохи спізнюся.

Від прогрітого пам’яттю снігу
Я розчищу дорогу прощення.
Так пришвидшу у серці відлигу,
Зроблю святом прозорість буденну.

І знайду раптом пролісок ніжний,
Й не зірвавши тобі присвячу,
А кут слуху твій з моїм суміжний.
Просміється: «я в вирій лечу».

Взувшись в запахи твого волосся,
Утечу, не узрівши й де ділось…
Бач, коханнячка мого колосся
Вже давно до землі нахилилось.

В нову країну з новою посмішкою
Вбиває мій яскравий світ
Флуоресцентна лампа сіро
Чи будь-то подих чи політ,
Чи веселковий підвечірок.

Чи ніжна музика дощу,
Що душу лагідно цілує
Чи туга котру не пущу
Нізащо в світі. Хай мандрує…

Війну я ковдрою повік
І дам зіницям волю праці.
І хоч мій світ давно вже втік,
Я ще валяюсь на матраці.

Й торкнусь я думкою до тебе,
Дарма, що ти за горизонтом.
Ти є мій світ – ти мені треба,
Ти є для мене симбіонтом…

Проїдусь мрією по казці
І вмить наповнюся весною,
Втону в думках у твоїй ласці
Й зустріну сонечко з тобою.

І пробудившись таким чином,
Просякну день я щирим щастям
Та душу вкутаю жасмином…
Й навряд комусь це вкрасти вдасться.

Впевнений мазок думки
Побіля полотна життя ігриво
Та зосереджено водночас ти стояла
Й свідомим, чистим, весняним поривом
Свою присутність тихо малювала.

Ще посмішкою дотиком чи рухом
Ти додала яскравих акварелей.
Я добре чув твої картини слухом,
А також щастя всміхнене й веселе.

Й руками здатен був їх відчувати…
Їх теплий вміст, їх сутність, їхню душу.
Навряд чи щось змогло б це перервати,
Та й сам я цю реальність не порушу.

І раптом домальовуєш ти погляд
Різкий, але натомість ніжно-теплий.
Відходиш та проводиш ревно огляд,
І домальовуєш ще часу плин запеклий.

За фон візьмеш ти віру у кохання
Й тендітний дотик так любимих губ,
І палке це романтики бажання,
Що здатне сотворить душевний шлюб.

Та не закінчивши, мені ти її вручиш
Й вершитиму її я аж до ранку.
В світінні зір, мов на крилах несучись,
Ловлю твою чергову забаганку.

І часті, часті вдихи
Я захлинусь в весні твоєї ласки,
Занурюся в обійми з головою.
Твоя симпатія, мов винирнула з казки,
Усе ніяк не дасть мені спокою.

І твоїх ніжок відчутя на стегнах
Долає серденька мого кордони,
Й правиця твоя лагідна та ревна,
Торкнувшись вушка, виклика циклони.

Горну вустами твою ніжну шию…
Так спрагло, як турботливий вампір.
На мить у цьому раю занімію
Й продовжу одягу наперекір.

А ледь земніше я зіллюсь з грудьми
Й зловлю тендітно їх ритмічні коливання.
І в резонансі з ними, як з зими
Світанками, я засвічусь коханням.

Коли торкаєш їх по всьому тілу
Проходить струм, обпалюючи серце.
Це перевершує і мрію сніжно-білу
Й вина небесно-чистого озерце.

Й на віки вічні я запам’ятаю
Їх м’якість неймовірну та солодкий смак,
Їх хмільний трунок, всипаний до чаю
Твоїх цілунків, дотиків, подяк…

Я ненадякуюсь Богу за ці ночі
Твою долоньку обійняв рукою
Та спрагло увібгав її тепло.
Твоє словечко скочило чекою
Й сердечним вибухом мій сум перемогло.

І хворий вітер тишею горланив…
Потік думок чомусь усе мовчав.
Мій мозок вічність вже тобою лихоманив
Й тим паче зараз не переставав.

Я не змиватиму із серця дум про тебе,
Я не втікатиму від щирих цих очей,
Бо це усе мені для щастя треба,
Бо цим налили мене до плечей.

І з поглядів твоїх, усміхнених весною
Я казку побудую аж до хмар
І буде вона тепло-чарівною,
Наповненою морем світлих чар

Тендітний плин світанків помаранчу
В твоїх обіймах був мені Едемом.
І твій цілунок, прагнучи реваншу,
Пірнув у груди незбагненним щемом.

Й забившись там він заховавсь навіки,
Щоб ендорфіном підживляти мою кров
Та пристрасних цілунків щедрі ріки
Вмивали наші губи знов і знов.