Чому ж мене так манять твої очі,
Цей погляд, лагідний щасливий?
Чому ж так давлять ті самотні ночі?
Де знову настрій препаршивий…

Де знову щастя змиється подалі
Знайти собі новую жертву.
І, вкотре, ледве дишеш від печалі,
Згадаючи надію давно мертву.

І пролітають тихо дні-за-днями,
Несучи лише попіл за собою,
Проллється з серця гіркота віршами,
Бо ж я провів цей вечір не з тобою…

І наче ж легко лиш зайти до тебе,
Хоч привітатись, кілька слів сказати,
Та щось з середини кричить — «Не треба!
Навіщо їй сьогодні заважати?»

Ці сумніви вже діставати починають,
Щодня одна й та ж сама думка.
Ці почуття куди подітися не знають.
Метаються всебіч, шукаючи рятунку.

А скільки ж щастя від цього кохання,
За кожну зустріч радості без ліку.
Та рай — НІЩО із цим у порівнянні,
Ніхто не знищить цю любов велику.

Завжди триматиму тебе у серці свому,
Забути тебе — вище моїх сил.
І, навіть, спогад цей я не віддам нікому.
Де ще побачиш янгола без крил?

Де ще побачиш сонце у кімнаті,
Що гріє лиш присутністю своєю?
Й чим далі плентаються дні пихаті,
Тим дужче любиш серцем і душею.

Ласкава посмішка твоя так вабить за собою,
Так ніжно, легко, наче уві сні.
Душевний біль накриється імлою.
Забудуться проблеми, докори сумні…

Як жаль, що це триває лиш хвилину
І знов лишаюсь з думкою один,
І гірко стане, наче від полину,
І проклинаю невловимий часу плин.

Прости, о Зіронько, як де я провинився,
Як де сказав щось зайве, скоїв щось не те.
В душі моїй твій кожний рух відбився.
Живу тобою лиш, усе моє — пусте.

І я не ради чогось цю веду промову
Нічого в тебе сонце не благаю.
Бажаю лише бачить тебе знову,
Сказать три слова: «Я ТЕБЕ КОХАЮ»…