Творчий переклад пісні HAZE, що має назву Diario de una madre. При потребі додам і оригінал тексту, лише дайте знати =)

 

Боротьба без пауз, любов без умовностей –
Ось будні матері у світі де немає совісті.
Зітхання без полегшення. Подих жінки безсилий.
Хто подасть їй руку? Хто здійме їй крила?
Небо без зірок – ось і все, що вона має.
Серце без надій марно сина шукає.
Серед асфальтових джунглів, серед підступних тварин,
Її син один. Її син – один!
Вона питає у темних кварталів де він,
Вони суплять брови, зачиняють двері.
Відчайдушна хоробрість – все, що лишилось у неї.
І на безлюдних вулицях вона неначе в пустелі…

« Де ти є, моя душа? Скажи, що робиш?
Я помираю щомить від болю, коли ти не поруч!
І злий диявол на вухо шепоче, що ти теж тварина,
Та я не вірю що ти злочинець, моя дитино!

Люблю тебе, синку (далі — лише крапки)
Мені часто сниться… Хоч я не можу спати…
Сняться мої сльози, що течуть із мовчання…
Кришталеві сльози – моя любов без вагання.
Сняться похмурі грати і той важкий замок…
Так, я не можу спати від тих мерзенних думок.
Всі мої молитви – лиш крик про допомогу.
«Боже! Чому ж моє життя триває так довго?!
Душа моя безсила задихається у горі,
Неначе потопельник тоне у бурхливім морі!»
Але не хвилюйся, любий! Я буду триматись!
На колінах в Ісуса для тебе долі благати!

«Почуй мене! Молю, мій бог! Почуй мене!
Ти – промінь світла в темній хмарі мого болю!
Нехай добро твоє його не омине!
Сховай від світу, захисти його любов*ю! »

(Але вона вже не вірить ані небу, ні землі…
І не чує, сердешна, як Бог їй шепоче в імлі)

Я чую тебе, доню! Чую всі твої молитви.
Всі образи, що лежать на серці мов гранітні плити.
Чую твою душу, що зривається від туги,
Бачу твої руки, що біліють від напруги.
Так, я чую твій докір. Ні, мені не все рівно.
Та він пішов шляхом Іуди за наркотик добровільно.
Я не маю права повертати час чи долю.
Знай, що тільки твоє серце поверне його з неволі!
Ти втрачаєш віру. Ніч тече крізь твої вії.
І ці чорні сльози лишають сина без надії.
Чорний ворон крильми його світанок обіймає:
Не буває перемоги де воїн руки опускає.

Я чую тебе, серце! Всі молитви, всі безсоння!
Заспокойся і повір — я з тобою, люба доня!

" Де ти є, моя душа? Скажи, що робиш?
Я помираю щомить від болю, коли ти не поруч!
І злий диявол на вухо шепоче, що ти теж тварина,
Та я не вірю що ти злочинець, моя дитино!"

    как неожиданно настала осень...

тепло ушло, настали холода...

и на душе немножечко морозит..

не остается капельки тепла..

 

как неожиданно ворвалась осень

на улицы все серых городов,

в дома заходит, что-то просит,

даруя злобу северных ветров...

 

как хорошо, что наступила осень:

печальная — красивая пора...

она мне вдохновение приносит

необычайным видрм из окна

 

 

Твой запах. Твой замечательнейший запах. Вот уткнусь носом куда-нибудь тебе в район шеи и засну. А ты нежно и рассеяно гладишь меня по голове. И думаешь о чём-то, несомненно, важном. А я ни о чём не думаю. Просто наслаждаюсь кратким мгновением нашей встречи. И твоим запахом. Самый-самый лучший запах. Даже только он бросает меня в сладостную дрожь. Прикрываю веки и вдыхаю. После моего выдоха обеспокоено спрашиваешь: «Почему вздыхаешь? Что-то не так?» Солнышко, всё так, всё даже очень так. Просто я не могу тобой надышаться. Ты для меня как воздух – и полторы минуты не проживу. А так сказать не решаюсь – вдруг тебе покажется, что это слащавые сопли. Ведь, кажется, мужчины не любят такие каждодневные излияния в любви. Постоянно боюсь, что ты меня разлюбишь, хотя ты твердишь, что я для тебя всё. Поэтому я и не могу тобой надышатся. Милый мой, самый-самый лучший. И весь мир для меня ничто, по сравнению с тобой. Вжимаюсь в твой объятья, пытаюсь спрятаться в них от мира и его боли и горя. И мне страшно даже подумать, что когда-нибудь ты мне скажешь что всё, больше ничего нет. И что то всё были слова. Или даже ещё хуже. Ты вообще ничего не скажешь. А я узнаю это вообще случайно. Наткнусь Вконтакте на твою фотографию с другой и её слащавый комментарий, и, что самое страшное, такой же слащавый твой. Вот это самое страшное. Но ты обещаешь любить до гроба. Сердце моё, как же я хочу тебе верить. И ни о чём не думать. Просто уткнуться носом тебе куда-нибудь в область шеи и заснуть. Дышать и не мочь надышаться твоим запахом…

Он шёл и напевал песенку, не вынимая из ушей плеер. Он шёл, не задумываясь, куда и зачем. Он шёл, сунув руки в карманы своей длинной синей куртки. Коричневая полупустая тканевая сумка через плечо раскачивалась в такт шагам. «Ты чужой… Ты не свой… Ты не мой…. Не любимый!..» — напевал плеер. А паренёк шёл, прищурив глаза от яркого белого снега. Прохожие не обращали внимания на него, ведь не было в нём ничего особенного. Немного вьющиеся коричневые волосы до плеч, сине-зелёные глаза. Он шёл, просто наслаждаясь утром.
Она сидела дома, укутавшись в плед, и слушала ту же песню на компьютере. Она вдруг вспомнила о нём. О том, как он впервые дал ей послушать эту песню на его кремовом айподе. Она вспомнила, как она был счастлива, стоило лишь ей увидеть его. Так же прыгает и виляет хвостом от радости щенок, увидев любимого хозяина. Она грустно улыбнулась краешком губ. Сколько воспоминаний, казалось уже напрочь забытых, стёртых горечью может выдернуть из памяти одна лишь песенка. Она раз за разом включала эту песню, погружаясь в воспоминания, не желая выныривать из тёплых объятий грёз, из сладкой полудрёмы. Она не хотела открывать глаза и за тем, чтобы не вспоминать заново, что произошло, заставив её возненавидеть его, в то же время продолжая надеяться и ждать непонятно что. Она не хотела ни о чём думать, она хотела лишь снова оказаться в его объятьях. Она не хотела порвать тоненькие паутинки частичек счастья.
Он гулял по городу, выпуская облачка пара изо рта.
Она дремала дома, укутавшись в плед.
Он шёл, слушая музыку.
Она сидела, слушая ту же песню.
Он не думал ни о чём.
Она думала о нём.
Он не жалел ни о чём.
Она лила слёзы о прошлом.
Он нашёл другую, ещё раньше, чем бросил ту.
Она ещё хотела что-то ему доказать.
А он гулял, и не знал, что где-то о нём думает она.

 

30.12.2008

  Дощ знову викреслював свої візерунки на склі. Мокрі доріжки перепліталися, зливалися в єдине ціле і стікали на дерев'яну обшарпану раму. Там збиралися в калюжки і капали на парасольки горопашним перехожим. З неба падали то пластівці мокрого снігу, засипаючи асфальт сірою плівкою, то сочився дощ, змиваючи цей тонкий ненадійний шар.
  Вона сиділа на краю гойдалки, і їй було абсолютно все одно, що там відбувається за межами її думок. Все ж таки, якось було незвично сидіти ось так, без парасольки під снігодощем. Але вона вперто продовжувала сидіти, знаючи, що ось ще трохи, і вона потім буде лежати вдома під ковдрою з чашкою кави в руці, чхаючи і кашляючи. І обов'язково буде корити себе за те, що знову застудилася. Але це ж буде потім, а зараз чи не все одно? Напевно, ні. Треба бути розважливою. Дорослішати. А не хочеться. Так що вона продовжувала сидіти в очікуванні незрозуміло чого. Адже і зустріч ні з ким не призначена, і погода мерзенна, і взагалі. Але ось закортіло сидіти під цією мжичкою і все тут. Ні про що особливо не думаючи. І ні про кого, втім, теж. Вона ж не сумувала. А просто сиділа.
  Думки перескакували з одного на інше. Що бачу, те й співаю, називається.
Хрипко крикнув ворон. Хоча ні, який там ворон у місті-то? Звичайна галка.
Он змерзла худа кішка залізла в сміттєвий бак в надії відшукати щось їстівне. Ну от що в сміттєвому баку може бути їстівного? Га? А кішка вперто шукає. Адже їй їсти хочеться. Усім хочеться. А сміття давно не вивозилося, і брудні кульки вже зсипались на землю. А це ж центр міста, все-таки. Соромно? Та зовсім не соромно. Ця опція у всіх уже давно застаріла.
  Вода збиралась в брудно-коричневі калюжі, поглинаючи рідкісні сніжинки. Вода збиралась в брудно-сірі калюжі, з кожною краплею стаючи все мутніше. Яма, вирита дитячими ногами під гойдалокою з-за частого катання, теж наповнилася. Таке собі озерце. І от сидиш ти прямо над цим озерцем і дивишся на своє тремтяче віддзеркалення, яке тобі то єхидно підморгує, то хижо шкіриться у відповідь на твій розгублений вираз обличчя. Потім розмивається знову, а калюжа ще більше розповзається. Розумієш, що якщо ось прям зараз не злізеш з гойдалки, то до мокрої суші доведеться пливти. Зітхнувши, починаєш трохи розгойдуватися, щоб дострибнути дальше і не потрапити у воду. Стрибок. У відповідь плямкаюче «хлюп!». І всі джинси мокрі. Ну не доплигнув, ну то засмучуватися чи що? А ось розсиджуватися під дощем не треба. І не думати теж. Ну і що з того?
  Ні, навіть думок не залишилося. А навіщо?
  Взагалі-то, це найстрашніше і дурніше питання. На яке так і підмиває відповісти «А затим, не твого розуму діло...»
  Приходиш додому, вмикаєш чайник, знімаєш мокрі шкарпетки і джинси, думаючи: «А, ну його, завтра виперу, все одно ж не вийду нікуди.» Потім наливаєш чай, а не свою улюблену каву, адже вже пізно, береш трошки печива і книгу. Вкриваєшся ковдрою, потихеньку випиваєш весь чай, від печива не залишається і крихточки; рядки у книзі якось пливуть перед очима, втрачаючи будь-який сенс; на вулиці шумить дощ, і ти пірнаєш у солодкий і теплий вир затишної дрімоти.
  А на губах блукає півусмішка, навіть не зрозуміло від чого: адже і не сталося нічого хорошого, і ти простудився, і погода мерзенна ... 


15.03.2010

Опять мечтаю про любовь.
Уже избила рифму в кровь,
Стараясь что-то написать.
Но что же делать,
Ведь я мечтаю про любовь.
Любовь… Ну-ну. Когда всё сердце рвётся?
Душа рыдает и смеётся?..
О, как банально, но...
Любовь — страницы книги старой?
Любовь — восторг? Любовь — тоска?
Любовь — то вечность, то мгновенье?
Любовь — судьба? А, может, вдохновенье?
Любовь — основа жизни всей?
Или мимолётное виденье?
Иль«гений чистой красоты»?..
ЧТО есть любовь???!!
Кто мне ответит
На эти вечные вопросы?
Всего того не знаю я.
И всё равно его люблю
До головокруженья.
И мне чихать с высокой башни
На все слепые рассужденья.

Опять мне лезут мысли,
Хочу творить я стих.
Про что? А ну его,
Пусть будет про любовь.

Итак, начнём:
«Как я люблю его!»
Ой, поменьше пафоса, ну что ж.
«О нет, я не люблю его!»
Гхм-гхм. И это тоже чересчур.
Ну что ж, поробуем иначе.
«Алели розы на снегу,
А в сердце таял лёд...»
Фу, как банально.
Ну что ж, начнём по-третьему:
«Раз, два, три, четыре, пять,
С детства с рифмой не дружу!»
Ой, нет, немного не оттуда,
ВОТ третий вариант:
«Как сладки любовные утехи,
Не играйте в эти игры дети...»
Ого, звучит. Но думается мне,
Что это плагиат. С чего бы это?..

Начну всё заново:
«Любить иль не любить,
Вот в чём вопрос!»
Что-что, вы что-то говорите?
Как, и это у меня уже украли?!
О нет, так дело не пойдёт!
Кто тот, что мою мысль взял?
Шекспир? Э-э-э. Ну ладно, я прощу ему.
Ведь старенький уже, небось, старик...
Он умер? О, мои сочувствия...
Э… Лет пятьсот назад?
Ну что ж, неважно, продолжим про стихи!

Итак, на чём я там?.. Ага.
Так вот.
«Его глаза, как два агата,
Сияют в лоне тишины...»
Ну что? Опять не так?!
О, Господи! Да сколько ж можно?!
Да ну её, эту любовь, литературу —
Давайте, я портрет вам нарисую?

24.01.10