Поки ти спав, життя набирало обертів.
Лиш би ти знав, як важко робити вибір.
Лиш би ти знав, як важко позбутися спогадів.
Поки ти спав, життя набирало обертів.

Поки ти спав, Долі колеса крутилися.
Лиш би наснилася правда про зроблений крок.
Лиш би наснилася правда та… лиш би наснилася.
Поки ти спав, Долі колеса крутилися.

Поки ти спав, я захотіла змінитися.
Лиш би, проснувшись, побачив те все й оцінив.
Лиш би, проснувшись, навчивсь поступатись й миритися.
Поки ти спав, я захотіла змінитися.

Поки ти спав, я змогла тебе знов полюбити.
Лиш би ти знав Хто для мене життєвий скарб.
Лиш би ти знав, як приємно бува терпіти.
Поки ти спав, я змогла тебе знов полюбити.

Поплач, мала, можливо, стане легше.
Від сліз хоч смак солоний, а не гіркий.
У тебе ніч. Біжи у сон – там брешуть.
Але брехня буває, іноді, добріша.

Поплач, мала, тебе злікують сльози.
Не стримуй звук душі, що притомилась.
Вони бувають гарні – літні грози.
Поплач, мала, не стримуй наші сльози!

Поплач, мала, прислухайся: я плачу.
А відстань ми скоротимо думками.
Наші солоні сльози – на удачу.
Поплач, мала. Вже спиш… І я вже плачу…

Так довго на тебе молилася, як на Бога.
Щоразу просила пробачення в свого розуму.
Тепер розумію, твоя – це твоя дорога.
Не треба цих схвалень!!! Не треба й важкого осуду!..

Нічого не треба від тебе, від них – людисьок.
Сама по собі помалу піду у завтра.
Ти був, як урок, якому старанно вчилась.
Надбанням нерідко стає навіть гостра втрата.

А біль… Він мине. Не так страшний чорт як малюють.
Сьогодні поплачу ще – завтра вже знову сміятимусь.
Коли ти говориш — тебе навіть трохи чують.
Я вкотре даю обіцянку собі – старатимусь.

… твої листи пахнуть зів«ялими трояндами… (Леся Українка)

Твої листи не пахнуть вже трояндами,
Мій любий… дорогий… незламний друже.
Міські балкони все ще звеш верандами,
Хоча вони різняться більш ніж «дуже».

Твої листи… Терпкі зів’ялі спогади.
Коли вони нарешті самознищаться?!
Давно немає «ми». Є «я» і «ти».
Вогнем згорять, у пам’яті ж залишаться.

Старі листи… Сліди від сліз залишились
Десь між минулим і майбутнім днем…
Колись давно клянулись Богом: «Спишемось…».
Колись згорять листи палким вогнем…

Обманута лиш собою.
І кава гіркіше дощу.
В кімнаті нас тільки двоє.
Вірність прощала… і зраду прощу.

Говорив щось про край світу.
Я мовчала… лиш дощ ішов.
Намагався словами зігріти.
А натомість – на серці шов.

Заблукала в дитячих мріях.
Вже навчилася бити скло.
Теплий подих на чорних віях.
Вже немає… колись було.

Підйом о сьомій… Восьма тридцять – зал:
Важкі гантелі, вправи та розтяжки.
Якби ти знав… Якби ти тільки знав,
Як прокидатись на одинці важко.

Десята тридцять – дистанційний біг.
Можливо так ти від думок тікаєш?
Хоч день без планів витримати б зміг?
Мовчиш… Не кажеш… Брешеш? Чи не знаєш?

Дванадцята година – денний сон.
Двадцять по другій – кава з бутербродом.
О третій поливаєш свій вазон,
Який на зло не видався до вроди.

Четверта – справи. Шоста – знову зал.
Качаєш м’язи аж до болю в грудях…

Якби ти знав… Якби ти тільки знав,
Як важко прикидатись не на людях.

О восьмій сауна. Фільтрація думок.
Масаж як завжди рівно о десятій.
Зроби на зустріч хоч маленький крок –
Я падаю… Зумій мене впіймати.

Об одинадцятій ти кажеш про любов,
А з півночі показуєш кохання
Так палко, що холоне тепла кров.
Цілуєш ніби вперше… чи востаннє?..

Підйом о сьомій…

Літні мізансцени осінньої вистави про любов…
і зраду.
Тактика й маневри вмілого актора кличуть в сон
листопаду.
Так противишся напам’ять вивченим провокаціям…
й піддаєшся.
Ще століття й засинатимеш під гучні овації
свого серця.
Йдучи в люди одягаєш по за ширмою маску вірності…
хто повірить?
Не сховати навіть фарбою цинізм цінностей
й хтивість звіра.
Всіх коханок називаєш маріонетками…
і ляльками.
Біль від зрад лікується не таблетками,
А думками.

…Брехатимеш знову йому про те, що кошмар наснився.
Подушка слізьми намочена – хоч викручуй.
Твій ангел боротись за сон вже давно втомився.
Образа на зраду щоночі – як змій гримучий…

…І знову сміятися будеш від того, що в сні злякалася.
Про те, що брехати – не гарно – давно забула.
Хотів кардинальних змін – ти за ніч мінялася.
Ридало знецінене серце, а ти просто його не чула…

…Грайливо йому посміхалася, ніби й нічого не бачила.
Душа навпіл краялась від одного брехливого погляду.
Всі провини й гріхи готова була пробачити.
Доглядала за ним, хоч самій так хотілось догляду…

…Поступившись йому в грі один на один – зламалася.
Так хотілося бути в його житті єдиною.
За останню найтоншу нитку весь час трималася.
Годував її то суничним морозивом, то провиною…

…Замість нього щоночі мокра від сліз подушка.
До безтями боялася лиш одного – втрати.
Шепотів тихо змучений ангел вві сні на вушко
Дивну казку про те, що не слід частих зрад прощати…

А вона із портрету плакала
Гірко-гірко… Полинний смак.
Терпкі сльози з портрету капали
Майже в душу… шкода, не в такт.

Стогодинне мовчання вірності,
Стогодинне ридання зрад.
У очах, що хотіли вічності,
Краплі-сльози, неначе град.

Два смарагди з бурштинним відблиском
Споглядали за світом мрій…
А на серці, кривавим відтиском,
Мерехтів крах її надій.

І вона із портрету плакала…
Тлінно-тлінно димить душа…
В унісон тихо кішка нявкала.
Вона правду свою знайшла.

А годинник настінний цокає…
Через вічність вже буде мить.
Та картина… Не все твоє –
Що із рук в нас бува летить!

Сама з собою гризлась як вовчиця.
Вила вночі на дощ і повний місяць.
Холоднокровна кароока вбивця…
Молилась зорям зраджена вовчиця.

Хворіла правдою не книжних не романів.
Прагнула жити вкрадьки від обманів.
Боялась щось комусь пообіцяти,
Щоб не розбити і щоб не зламати…

Примара мрій чужих, чужих фантазій.
Читала час від часу Анастазі.
Щоранку чорна кава натщесерце,
І роздуми про те «навіщо все це?».

Калачиком згорнувшись на підлозі,
Ловила запах заспаних морозів.
Любила сни про літо і кохання.
І засинала… кожен раз востаннє.