Зникають знову видноколи,
Мороз ляга тавром на шкіру.
Лиш Сніг в цей час – найліпша віра…
В час боротьби тепер / ніколи,
У час, коли вагання зайві,
Коли і тиша – не порадник,
Коли думки повітря крАдуть…
Лиш Сніг – цей випадковий зайда,
Художник, з тисячами пензлів,
Далекий родич пінопласту,
Скидає з тебе всі баласти
І ставить особистий вензель.
Він Бог. Він справжність. Він – безсмертя,
Йому корюсь, я вірю в нього.
І Сніг дарує перемогу,
Яку я здобувала вперто!
Спасибі… Вірною

Читать дальше →

Хай цей сніг засипле
мої сліди,
Спогади тривожні…
затінить запахи…
Щоб ніхто не знав «як»,
«чому» й «куди»
Я пішла…
І коли розніженої весни
Дзвінко крапельки
з даху скапують,
Най змивають шматочки
залишеного
тепла…
Щоб бентежні сни,
До чола «моїх»
не торкалися,
Щоб не знали ніякого
Болю й зла,
Я поставлю себе
Цього разу,
на довгу
паузу,
І візьму у янгола
«напрокат»
Два крила…

Хочеться себе вбити, дзвінко і смачно
Довести до перевтоми й синців обличчя,
Щоб жоден дешевий і засолодкий мачо
На мене таку «доконану» не повівся.
Щоб серце не було геть на друзки розбите,
Щоб спала спокійно, дихала без зупинок,
Щоб бабця із казки з несклеюваним коритом
Не стала героєм мого життя сторінок.
Щоб кожна усмішка не поділялась навпіл –
«Тобі півусмішки, мені півусмішки… Добре?»
Щоб всі мої мапи. Чуєш? Всі мої мапи!
Не були наскрізь просякнуті алкоголем.
Щоб була закрита душа від усяких «лівих»
Щоб жити в собі, як тихий монах у скиті.
Щоби всередині ні атома не боліло.

Для цього достатньо просто себе убити.

У душі визріває мені недоступна потреба,
Повернутися знову на нами-вже-пройдене коло,
Десь у ніч… може ранок чи полудень… полудень… полу…
Де вода горизонтом торкає захмарене небо,
Де борей залітає за комір, цілує в обличчя,
Де пісок неспокійно скрипить під твоїми ногами,
Де проміння витворює ламані кАрдіОгрАми,
Де до себе зима на гостину засніжену кличе,
Де ще заспане місто нікого із нас не помітить,
Де слова облітають із уст жовтим листям донизу,
Де ще поки недійсні ні мряка, ні крига, ні криза,
Де думки сповивають собою
віддалене літо…

І не те, щоб мені було холодно,
І не те, щоб мені було зле,
Просто осені щире золото
Припиняє свій тихий лет,
Просто небо кольору ртутного,
Просто квіти перецвіли…
Зазирає у вікна груднево
Час з букетиками хвилин…
І на думці в зими правічної –
Сон на третій з усіх планет,
Ні, у мене немає відчаю,
Просто
ле…
Просто
ле…
Просто – лет….

Пригуби мою руку, хлопче,
Отавруй мені кожен палець
Завишневленими губами…
Продираюсь крізь буднів рами,
Замість серця – букет фіалок.
Який ти безпардонно топчеш.

Я господарка цього краму,
цього храму,
і цього дому.
Ми з Тобою ще не знайомі,
Незнайомство уже невдале.
Сумувати нема по кому…

В мозку танці сліпих весталок –
Я помірно впадаю в кому…

Стрепенутись. Тікати. Стуки
Пульсу прямо мені у двері.
Я виловлюю на папері
Клишоногі безликі букви.

Пригуби мою руку… чуєш?
Пригуби і тікай одразу,
Я, напевно, тебе отрую
Зачарую чи закатую…

Краще виклич загін спецназу.
Або зразу «03»

хороший,
Ти ж у снах мене тільки бачив…

Забирайся, ні, я не плачу,
То пороша, то все пороша.

Ми ж зовсім незнайомі.
Чуєш?
Зараз я пеленгую жертву,
Щоб не дати собі померти.
Тихо сумніви детоную.

Отавруй мою руку, Каю.
І тікай, залишивши клейма,
Поки в серце мене не вклеїв.
Поки я тебе не кохаю.

Поки ми не зовсім знайомі.
Поки Я-ТЕБЕ-НЕ-КОХАЮ

Отавруй і тікай…
1, 2, 3…
Чекаю…

Я почала носити годинники
Час більше не обтяжує мої зап’ястя
А просто монохромно відміряє
Частоти пульсу.
Мильні бульбашки не заспокоюють,
А дратують
Більше заспокоює вигляд цигаркового диму,
Спроби схопити дим за волосся
Інколи видаються
занадто імовірними.
Мою реальність можна вмістити
на клаптик паперу,
Подивившись на який, нормальний психіатр
Міг би спокійно дати довідку
«7Б»
На щоки почала осипатися туш,
Яка раніше навіть чисто теоретично не змогла б
там опинитися.
А відображення в дзеркалі стало підозріливо настороженим,
Ніби щось в будь-який момент
може впитися в горло
і позбавити те напівфантомне відображення
життя…
шкіра на згинах рук (в ліктях)
Залишається синьою
після уколів
Як і губи вкотре покусані Відчаєм
Внаслідок безсонної ночі.
Слова зашпортуються одне за одне
І ті, що раніше видавалися
Розумними, навіть, життєвонеобхідними
Потихеньку зникають
Стають пластами архаїзованого
сміття.
В один із моментів ти розумієш,
Що навряд чи
Хтось вирішить за тебе твої проблеми.
Потихеньку припиняєш вірити
В казковість осені
І тут розумієш, що настає дорослість.

Вітаю, дівчинко, ти доросла!

Осінь листя розправляє стягами,
По асфальту – зібгані ілюзії…
Пеленгую десь тони алюзії
І стою серед свічад роздягнена…
Я очищена. Катарсисом оновлена.
В часоплині й часопросторі вколихана.
Я обійдена напастями і лихами.
Недожита, недопита, недомовлена.
Я отруєна. Отрута – я. Цикута – я.
Я – сестра ціаністого калію.
Сонцем – небо, хмари, вітер спалюю
І провини зроблені спокутую.
Крила розправляю… Ангел? Фурія?
Я… це просто я… і цим все сказано.
Ввись злітаю зроненою фразою
Пробиваю наскрізнОю кулею.
Я вирізьблюю ножем малюнки в пам’яті
Затихаю громом між астралами,
Я ніколи не бувала сталою.
І не буду.
Імовірність зам*ята.

Ти куриш. Ти стоїш на кухні.
Ти смутком дивишся в вікно.
І міста відблиски потухли,
Утративши життя зерно.
Об руку треться димом вечір
І істини такі прості…
Тобі не треба ні предтечі,
Ні кимось зведених мостів.
Між нами відстань рівно в осінь,
Глуха відчуженість і страх
І ми вигадуємо спосіб,
Щоб не заплутатись в словах,
Які вже лишні й не потрібні,
Давно розтрачені в кредит.

Бувай, Колись-До-Болю-Рідний.
Колись-Закохана-У-Світ.

Осознаванье жизни. Ломаю пальцы.
Запах Твой роковый вновь посетил меня.
Знаешь что, милый, мы-то с тобой скитальцы.
Знаешь что, волк мой, все это западня.

Где-то в душе сделалось страшно колко
И разлилась по телу не кровь, а ртуть.
Запах Твой… запах… Тысячами иголки
Мне не дают не выдохнуть, ни вдохнуть.

Знаешь, я снова спать до утра не буду,
Чтобы от снов хоть как-нибудь убежать.
Запах Твой…запах… Он ведь со мной повсюду…
Где же, скажи, спасения мне искать?