Броджу невідомкою, броджу невидимкою,
Броджу, бо мені ото тільки що й бродиться.
Спаси і помилуй, Свята Богородице,
По світу блукати гріховною жінкою.

Заплакана тиша у очі цілована,
Заховане сонце, заплутані відстані,
І горло захрипле, замучене піснею,
Що десь у грудній клітині захована.

Примовклі кларнети… Ні краю, ні обрію
Блукати ще довго. Десь карма Мойсеєва
Взялася в мені. Намагаюся склеїти
Все те, що ще в світі лишилося доброго.

— Боже мій, а я скільки ще не зробила,
Замикаю серцевий стук на сталеві ґрати.

— Знаєш, люба, лягай собі в постіль спати,
Як летітимеш з спогадів,
не хапайсь лишень за перила.

Ти кохала? Ага, візьми пиріжок з полиці
«Драстуй, рідна, ну як там тобі велося? »,-
Він запитує. Пальцями по волоссю.
Підриваєшся. Сподіваєшся – не присниться.

Тихо молишся. Шепчеш, як божевільна,
Задихаєшся, видивляєшся сірих тіней,
У агонії витираєш собою стіни,
Убиваєш чуття, що колись називалось «спільним».

Жертва хаосу, ти хапаєшся за коліна,
Видираєшся, відпихаючи непритомність…

Заспокойся, маленька, це просто прекрасна повість,
Як і все в цьому світі – закономірно тлінна…

Я пропахлась Тобою…
Кожна фібра і кожен нерв
Відчуває частотність Твого неземного запаху,
Імпульсує до болю.
І що вже мені тепер
Учинити..? Не треба нікуди квапитись…
Все так просто…
Без лишніх рухів. І до зап*ясть,
що шифруються пульсу морзянськими серцекодами,
Маєш доступ
Якого ніколи ніхто не дасть,
Його можна лиш звоювати спробами сотими.
Спекуляції
Сподіваюся не дійдуть
До насичених вражень з вивершеними піками.
Я в прострації…
Але не в цьому суть.
Запах чуючи твій, я тону…і стаю безликою…

А, может быть, когда-то попадут,
Мои стихи в твои сухие руки,
И время все, что были мы в разлуке,
Как в всеиспепелящем аду,
Вдруг пропадёт? И ты увидишь ночь,
Которую сжигает Музы пламень!

Как много было Жизни, но не с нами,
И нам никто не сможет уж помочь…

Ведь ты прочтешь мои стихи тогда,
Когда меня на сей земле не будет…
Проходят мимо нас глухие люди,
Плывут сквозь нас забытые года…

А мы всё ждём… Откуда и зачем?
Мир бренный… Это – общее ненастье…

Не бойся. Я молюсь, чтоб было счастье
Тебе, средь моря Чёрного проблем…

Ты знаешь, я действительно не сплю,
Ты знаешь, я действительно скучаю,
И чтобы дал тебе хоть крошку рая
По вечерам у Господа молю.
Когда сама по городу брожу,
Я вглядываюсь в образы прохожих,
Но так и нету на тебя похожих.
Увидится надежду я ношу…
И в сердце далеко не тишь да гладь,
Ведь там давно уж поселилась вьюга.
Мы как-то выживаем друг без друга,
Благодаря умению мечтать…

В жизни Жизни так мало осталось,
Я роняю улыбки небрежно,
Всю меня поглотила Усталость…
Насовсем… до последней надежды.
Столько выпито рюмок покоя,
Столько звона, когда они биты…
Ну да что ж это в мире такое,
Что ложатся надгробные плиты
На объятья, на шепот, на радость
На огни, от зарницы вечерней???
Только книги сегодня отрада,
Только стих до последнего – верный.
Сквозь меня продирается осень,
И целует, даря состраданье.
Забирается в волосы проседь,
Присыпляя воспоминанья…

Із вікна на нас дивиться Місто.
Мій коханий… О Господи-Боже…
На етюди у Ференца Ліста
Ці розхлюпані сутінки схожі.
Твої очі і губи, і руки,
Твій заплутаний подих в волоссі,
В серці Спокоєм струни Розпуки
Перерізала злодійка-осінь.
Усвідомлення тлінності – тлінно.
І зникає похмура реальність,
Зникли скроплені тишею стіни,
Зникла світу затерта банальність.
Тільки Ти. Тільки я. Тільки двоє
Тіней світлом ліхтарним облиті.
І згортаються дивним сувоєм
Нами щойно відпущені миті.
Облітає із дерева листя,
Дощ стихає у космосі ночі,
Я навмисне. Навмисне! НАВМИСНЕ!
Забуваю видіння пророчі.
Я з Тобою… І зараз це – справжність.
Зараз це – необхідно-нагальне!
Тільки Ти. Тільки я. Тільки правда.
Тільки втрачена нами реальність.

Хлопчику, любий хлопчику,
З губами кольору вишні,
Скільки взуття вже стоптано,
А істини геть не ближчі…
Ти думаєш, спотикаєшся,
У тебе немає сили,
Покинь непотрібні крайнощі,
Забудься, хлопчику милий.
Навіщо тобі ці фікції?
Вони вже давно даремні бо,
Гаси, як окурки амбіції,
Здирай разом з одягом – ревнощі…
Ага, рідний, кров скипається,
Ага, любий, день коротшає,
Так-так, все колись минається,
І тіло робиться мощами…
І усмішки в’януть, квітами,
І дотики шерхнуть… дотики…
Вмирає багрянцем літо,
Біжить по асфальту спротивом…
Ага, все минає, хлопчику,
І часу так мало виткано…

Лови (поки ловляться) дотики,
Своїми губами-вишнями..

О, Город мой, со мной поговори,
Мне ветер душу вынимает, студит,
Томятся вдоль аллеи фонари,
Скажи же, Город, что со мною будет?
Скажи мне, почему всю жизнь тебя
Люблю лишь после времени заката,
Быть может это сменится когда-то…
Иду, в руках перчатки теребя…
Со мной идет зависимая тень,
Мой вечный спутник, в темный час вечерний,
Она мне остается правда верной
На весь мой век, да и на этот день,
Но вот сейчас хочу побыть одна,
От тени прячусь в полуночном мраке,
И буду я у спящего окна,
Срывать моих озябших мыслей маки…

Світ знов святий… І до самих основ,
Він скроплений безмовностями неба.
Перецвітають всі земні потреби,
Коли це відчуття торкає кров.

Зірок лунає в серці передзвін…

Якийсь такий враз наступає спокій,
Що вище всіх турбот! Такий високий,
Його, здається, не торкнеться тлін.
Ти наче переходиш за межу,
Виходиш поза космос, поза простір,
Тобі Безсоння простилає постіль,
На клаптику нічного вітражу…