Ночь мрачна… И вот вдруг – светла!
Я сжигаю себя дотла.
Устремляется к небу взор –
Подо мною горит костер…
Я сама уже как свеча,
Мне не надобно палача!

Вся в неведенье,
Вся горю,
Утром встретите
Вы зорю.

Біль у її очах,
Сум у її волоссі…
Пташкою на полях –
Кленовокрила осінь.
Скапує втома з вій,
Скочується щоками…
Янголе, перевій
Все непотрібне в пам’яті.
Чуєш, усе стирай
І відпускай за вітром ти!
Скрипкою переграй
Знов… Щоб почати квітнути!

Із вікон – вітром, з вікон – сном полИновим,
Спиняю подих, тут десь ходить істина,
Надворі листя жовте – сипле іскрами,
Надворі дощ уже зайшовся піною…
В кімнаті тиша, ледь жива, сполохана,
Паперу шурхіт по кімнаті чується,
Моя душа десь там, між ребер, щулиться.
Книжкові шафи дихають епохами…
Здається, я у стані невагомості,
Забуто час, події, гравітацію,
Стирає дійсність світу декорацію

Блукаю десь за межами свідомості…

Как тебе пишеться?
Как тебе дышится?
Ты – настоящая…
Ты – чернокнижница…
Я убаюкаю
Ветер над крышами…
Что на судьбу твою?
Чем тебе дышится?
Путь твой как, славная,
Под ноги стелиться?
Ноченькой – ставнями
Треплет метелица…
Холодом волчьим
По двору мечется.
Как тебе? Молча
Стынет две вечности-
Снегом мелькая…
Как бы услышатся?
Знать бы, родная,
Что тебе пишется…

В очах немає більше покриття
І хтозна чи воно надалі буде,
А ти безцеремонно пнеш у груди
Загублене між почуттів життя.
Розп’яте між віконних перехресть,
Прищемлене трамвайними дверима,
Але як Купина — неопалиме,
І досі ще тримається за честь.
І досі намагається цвісти,
Зусиллями спинається на ноги,
І б’ється, щоби БУТИ до знемоги…
То дай же БУТИ! І не відпусти..!

Я скучила, Вовче, за нашими зорями скучила,
За запахом поля і неба, за волею вільною,
Тікаю із міста – усі вимикаю мобільники,
Тікаю від люду – ярами, степами і кручами.
Зустрінь мене, Сірий, прошу, забери звідси в Безвісті
Давай бо тікати, з Тобою! І не озираючись!
Безмежні простори тілами своїми розкраяти,
Вдихаючи запахи лісу і грому небесного!
Вмирати від крапель в обличчя і вітру студеного,
Тулитись до тебе, у хутрі твоєму ховаючись,
Забути про все, і вдавати нічого не знаючих,
І бути багатими, будучи зовсім злиденними.
Скоріш, забери, скільки часу про це перемріяла,
Як тільки почуєш мій позив прийди блискавицею,
ТИ знаєш бо, Вовче, тобі це воздасться сторицею,
Приходь, Сіроманцю, ти будеш для мене Месією…

Я ненавиджу місто в которому я живу,
Хочу звідси тікати на інші відомі тверді,
Але свого терпіння натягую тятиву,
Бо суворого «треба» колишуться звуки вперті.
Засмальцьоване небо, через душі віконних рам,
І нудьгуюче сонце із запаленими очима,
Щоб із міста втекти, я здавалося б, все віддам,
Та тікаю від себе, вишуковуючи причини.

"- Як знята з хреста…"
Це чогось так і смішно, і гірко…
Не вперше я чую,
Почувши, чогось, завмираю,
Спиняюсь, час гусне,
Стара і потерта платівка,
Якусь нечітку і тривожну
мелодію спрОквола грає.

Утома тече,
Якось липко і тошно по жилах,
І змучений погляд,
Направлений просто в Нікуди
Я мало жила,
Та немало чого пережила,
Багато було,
Та багато чого іще буде.

І сотні життів,
І хрести на життях, як знамення,
Нести їх нелегко…
Під ношею томляться плечі…
Все тануть думки,
Я шукаю для себе натхнення,
Шукаю зізнання,
Шукаю для себе предтечі…

Вмираю від запахів,
Тих, що про Тебе нагадують,
Пускаю по небу, я
Зорями вишиті тріщини,
Здається з Тобою
Я швидкості всі перевищую…
У вухах гуде,
Ніби поле під вечір – цикадами.

Сліпе божевілля
Одним лиш Тобою спричинене
Тікаю від себе
Під зором конвоїв і вартами,
Не знаю чогО
Я без Тебе в житті цьому вартую,
Стаю мимоволі
В розмовах з Собою – причинною.

Колишеться світ,
Пливуть горизонти і обрії,
Загублено час,
І забуто можливі реальності,
Не чую нічого,
Ні радості, ані печальності,
Здається це доля,
І нею для щастя ми обрані!

Яблука з медом і Осінь, і трішки Тебе
Сонце гаряче, яке ми тримаєм в долонях
Листя кленове, яке вже в осіннім полоні
І у вухах – відголоски блакитних небес.
Подихом схоплюю тисячі сонячних стріл —
Променів, що потрапляють до мене в легені
Ними протнута… Себе відчуваю на сцені
І у обійми Твої я стікаю без сил.
Яблука з медом… Солодко-солодко вмить…
Терпкість шалена ураз розлилася по тілу,
Знаєш, це щастя, що я тебе в світі зустріла –

Серце так зболено-радісно в грудях щемить.