Прийшов до мене в душу з Осінню,
Зламав усі замки і коди,
Попри мою складну природу
Узрів її нагою й босою.
І назавждИ залишив слід,
Якого не зітерти з карт моїх
І ти для мене більше вАртуєш,
Ніж зараз цілий білий світ.
У вУхах безперервний шум…
І серце напролом...І дихання…
І недовіра заколихана…

Тобі себе пишу…

Я Тебе пізнАю здАлеку,
Серед сотень нестрічань,
Серед шуму і мовчань,
Що під небом стали сталими…
І між сотнями доріг,
І між вуличками тихими,
Я Твоє почую дихання
Свіже й справжнє, наче сніг…
І над озером надій
я чекаю і чекатиму,
Що мій погляд залишатиме
СЛІД…
з-під чорних вій…

Мої листи, відправлені в Нікуди,
Яких не прочитає адресат,
У пам*яті лежати тихо будуть
Й чекатимуть пори, де листОпад
Врятує від зникомості німої
Зі спогадів, затертих каяттям…

Листи, що не прочитані Тобою
Для мене називаються Життям…

Не знаю, чи повЕрнуся в те Місто,
Де запах Твій пронизує усе…
І чи знайду для себе там я місце,
Яке мені думок не принесе,
Чи бУдуть дивні відголоски болю
ТиснУти на свідомості курок..?
А поки досі дихаю Тобою,
І маревом запалених зірок…

Я пушинку зловлю! Аж при самій землі зловлю!
Буду бігти за тим, щоб здійснити бажання… Хапати повітря…
Нагадаю, що я люблю, і про те, Як безтямно люблю,
Й через Тебе старатись її уже точно зловити!
І зловлю! Я зловлю, хоч при самій землі, але
Доведу, що за мріями бігти – не марна справа,
Загадаю, щоб бути з Тобою, і в край лелек
Я пущу ту пушинку: «– Лети в піднебесні заграви…»
Відпущу… Хай летить, щоб здійснити про те, що прошу
Я нечасто прошу, навіть рідко звертаюсь до Бога…
І надії свої, по устах рукавом розкришу…
Ну а далі… чекання на здійснення… Більше – нічого…

Я набагато більше, ніж люблю,
Я перейшла любові вже пороги,
В руках браслет з думками тереблю,
І розумію, що для мене богом
Ти став… Можливо ідолом?.. Чи ні?

(не сотвори своїй душі кумира)

Ховаю віру в погляді на дні,
Ховаю, що та віра більш, ніж щира,
Ховаю, що тебе боготворю…
Тобою дихаю…Ходою, снами…
Запалюю в своїй душі зорю,
Яка колись, мабуть…зійде над нами…

Помаранчі небес, помаранчі Твоїх долонь,
І солоні уста, що шукають по тілу правди,
Як я мрію потрапити в цілодобовий полон,
Як я мрію про серце і голову дійсно справні.
І затягують в себе чорні діри Твоїх зіниць,
І втрачаю, я чую, назавжди втрачаю спокій,
І душа розпростерта пред Твоїми ногами ниць,
І спиває надії такий довгожданий опіум…
І згораючий погляд на кінчиках рідних вій,
І забуваю про все, лиш Тобою вже жити хочеться…
Й розуміти, що Ти колись будеш насправді мій
Й не звертати на сумнівів геть непотрібні обочини…

Вже хочеться блювати від романтики,
І від троянд – в букетик, віршів стосами
Від цукеркових кольорових фантиків,
Рожевого солодкого морозива…
Як все дістало, Господи, клубком стоїть,
Когось чекала… що ж бо…дочекалася
І хочеться ножем свої думки кроїть…
І хочеться аби цунамі сталося!!!
І хочеться!.. Й нічого вже не хочеться,
Й сміється, тихо плачеться і лається
І від цигарки дим з вікна клубочеться…
За димом – спогади з вікна кидаються…
Пусті слова, нездІйснені обІцянки,
Нікому не потрібні і не знайдені,
Якісь занадто ілюзорні відстані,
Якісь ніким ще не здобуті крайнощі…
Якась і Я…якась…бо не проявлена,
Не вихоплена, не кристалізована,
Я без події. Думки. Мрії. Явища.
Не піймана. Не стримана. Не скована.
Не страчена. Не стріляна. Не вішана.
НеСПРАВЖНЯ. Я Тобою сфантазована.
Розіп*ята міш шумом і між тишами.
НеБАЧЕНА і НеРЕАЛІЗОВАНА…
І НеДОВЕРШЕНА і НЕдо….

Просто НЕДО я…

Захована між тайнами і нетрями…
Заплутана між кавами і светрами…
І схована між видимими спектрами…

І нічия…………Умовно………. НІЧИЯ…….

Пекуче горить свідомість
І серце у грудях терпне,
Мій друже, зрадливий серпне,
Що дав ти мені натомість?
Для тебе емоцій сотні,
Для тебе – осколки неба,
Для тебе – уламки сонця,
І мрій уламки – для тебе…
Для мене?.. Пісок ілюзій,
Що ти розсипав по вітру,
Й думки в стовольтній напрузі…
Й нема про що говорити…
Нема про що запитати,
Та й нащо питати…В кого …?
Для тебе – персона нон грата,
Ти ж став у повітрі смогом…
Що тихо штурмує легені
І дихати важко…Серпне…
Покинь порорічні сцени…
Або забери мене в жертву…

Все не те… Що не вірш – не воно,
Не витримує мозок напруги…
І думок в голові доміно
Розставляю не вперше й не вдруге,
Де ж ті рими, фігури, слова,
Що так довго й нестерпно вишукую..?
І папером — писулька крива
Вперемішку із клавіш стуками…
Де натхнення, чого не іде?-
Пролетіло прозорим привидом…
Де оце все, скажіть бо…де?

Все чекаю якогось дива я…