Безупинні думок цитати,
що біжать в голові моїй кроси…
Я повік не навчусь мовчати
про усмішки, про Тебе, про осінь…

Нескінченні віршів ескадрилі,
Серед буднів затертої прози,
Скільки всяких дурниць начворила…
Й після цього я ще — серйозна?..

Скільки гамору, слів на вітер,
І безумства… проблем… загадок,
Звідки це у мені?.. Ну звідки?
Може хтось залишив у спадок?

Глузду висять нудні сталактити,,
Раз по раз виростають… не досить?
Несуттєво… Мені б говорити
про усмішки, про Тебе… про осінь…

Нашим небом,
Нашими зорями,
Незакінченими історіями,
Непопрошеними
пробаченнями,
Снами досі ще недобаченими,
Недодивленими,
Недослуханими…
Листя жовтого завірюхами…
І автобусами,
Вокзалами,
Потаємних очікувань залами,
Залізничними й
автостанціями,
Неподоланими дистанціями,
І своїми думками гаркавими,
Капучино-
-чаями-
-кавами…
+ Твоїми кроками тихими…
… Це – усе, чим я зараз дихаю…

Твої поцілунки, мов якір, закинутий в море,
Впиваються в горло…
В очах — тихий страх — затушила останню свічу,
А серце калатає, гучно і лунко, мов тенісний
м*ячик по корту…
В обіймах твоїх я стікаю й у темінь течу…
І дотиком пальців, мов промінь уранці –
ковзАєш по тілу…
А дихання майже не чутне, не чутне мені,
І шторм в голові… в 9 балів вже хвиля
накрила…
і я розчинилась…скорилась отій тишині…

І лютим, як цербер, осинім дзижчанням далеким
у скронях нестерпно гуде…
Я схоплююсь… Господи… Сон… Умираю від спеки…

Де ж бо ти….? Де..?

І солодко,і гірко… Як від кави…
За шию відстань голими руками
взялася і не хоче відпускати…
Переживаю щохвилинні страти
думок своїх..І все одно чекаю…

Чи змінить каву чашка (з цукром) чаю..?

Ти знаєш, що без тебе в серці — щем?
А небо похлинулося дощем,
І скоро осінь розіллється димом,
У серці труться істини незримі,
І думка перед думки поспіша…
За ребрами вовтузиться душа…
У ній тремтить очікувань струна,
А поки — сни без тебе…
Я одна…

От і літо переполовинилось,
Вже до осені хиляться обрії…
Наші спомини лишаться добрими-
Не пектимуть своїми провинами…

І відходять експресами місяці,
Ні на кого із нас не чекаючи,
І не слухають зойків розкаяних —
Глушать їх металевою піснею…

Вітер з рук так раптово вихоплює
Дні-квиточки проткнуті компостером
(Не минаючи жодної постаті..)
Їх несе… розсипаючи попелом…

А до Тебе так втрапити хочеться-
Різнослів*ями, різнобарв*ями,

Тихо ніч над землею клопочеться
І, напевно, занадто стАранно,

Хоч крізь сон, через думку… крізь відстані-
Переливами, перламутрами…

Випробовує ніч на міцності
Їй так хочеться бути мудрою

Щоби ти із пітьми мене вихопив
напівнотами, напівзвуками,

Ніч ступає ходою тихою
І відходить… Бо ранок стукає...

Ти для мене не станеш рідною,
І не станеш для мене коханою.
Тільки квіткою семицвітною
Ти цвістимеш, ніколи не в’януча…

Я зірву тебе, я зіп’ю тебе!
Спраглим поглядом, тихими росами…
І молитимусь, гнаний покутою
Геть, від тебе, простоволосої.

Я тікатиму, озиратимусь,
Під прицілами совісті докорів,
Я для тебе – не воїн з латами,
Я для тебе – порушник спокою.

Ти глибінню морською стоятимеш –
Опечалена, потривожена…
Я ж від нас із тобою тікатиму…
Через терни і трави нескошені…

Торкнутись душею душі
І просто забутись від щастя,
Приймати усмішок причастя
Й цілунки губить в спориші…

Торкнутися крилами крил
В обіймах злітати з Тобою
Й виходити в космос любові,
Вдихаючи зоряний пил…

Торкнутись долоньми долонь,
Тепло невідчуте відчути,
Й в одному безтямному: «БУТИ»
За мить розчинитись, як сон…

Я вночі цілувалась з тишею —
Затикала їй рота цілунками,
Потім сльози спивала трунками
В часопросторі сонцем залишена.

Я вночі танцювала з зорями,
Із під ніг їхніх пилом дихала,
Йшла із неба під ранок… Стиха так
На траві завмирала зморена…

Я вночі обіймалась з місяцем,
Рятувалася з ним від холоду,
Ну а потім, щаслива й втОлена,
Прокидалася, ставши піснею…