Що ж таке осінь??
Часто думаю над цим.

Пора романтики? Світлої і легкої, як бабине літо, чи сумної і ностальгічної, як останні дні листопада…
Час, відведений Богом спеціально для таких оце, як я, щоб посумувати?..
Закінчення того, що ми називаємо відпочинком (канікулами, відпусткою etc.)?..
Звичайний природний цикл, який в людини називається просто «старість»?..
Чи просто важка данина, яку ми сплачуємо щороку за чергове неповторне літо?..

А може, все це і є ОСІНЬ?..

Пора, коли час обдумати все, чим затьмарювала голову весна і дурманило вечірніми ароматами літо…

Пора, коли схиляєш голову перед невблаганним плином часу… Як перед перед заходом сонця, як перед смертю…

Пора, коли відкидаєш всі принципи і умовності, коли найбільшим благом на землі стає чашка гарячого чаю з лимоном і розуміння того, що твій дім — твоя фортеця…

Пора, коли згасають неправдиві та «неякісні» почуття. Залишаються лише справжні… Коли ти спускаєшся з небес на землю, вже не чекаєш «завтра» а живеш сьогодншнім. Коли гинуть всі ілюзії, з очей спадає пелена…
Цим осінь і відрізняється від весни.

Це пора легкого смутку… Жовтого листя і чогось такого, що не можна описати словами…

Я не віддам тебе нікому,
Очей бездонних океан
І уст твоїх п'янкий дурман,
І посмішку таку знайому…
Я не віддам тебе. Нехай
Буває доля невблаганна,
Дарує прикрощі й обмани,
Я не віддам тебе — і край.
І час не замете сліди
Кохання нашого ніколи.
Я не віддам тебе нікому,
Якщо лиш сам не скажеш: «Йди».
Минуть роки. Нестримні, вперті…
Лиш небо вічно голубе.
Я й смерті не віддам тебе,
Коли прийде наш час померти.
Ти рідним став мені чомусь,
І цілий світ — тобі одному.
І що б не сталося — нікому
Я не віддам тебе. Клянусь.

Не буду я балад складати осені,
вона цей рік чекань моїх не справдила.
Пройшла недбало скрізь ногами босими
Й на вірний стати шлях мені завадила.

Не малювала, як звичайно, золотом,
Або ж я просто розучилась бачити…
Лиш небо по-осінньому розколоте,
Та осені усе можна пробачити.

Затинхе вечір, холодом повіявши,
Махну рукою — й в дім зайду зігрітися.
Я марнувала час, в кохання віривши,
Чому ж бува так важко розлучитися?..

Я лиш тому на світі цім зосталася,
Де всі чужі для мене перехожі,
Бо в нім є ти. Ні, я не закохалася,
Ми просто із тобою чимось схожі…

Хай сном зима зачепить місто втомлене,
і білим снігом новий шлях простелиться.
Ти просто є. А інше все — умовності.
Вони із часом згинуть, перемелються.

Ти просто є. І краще засинається,
Коли крізь дощ ім'я твоє почується.
А може, просто осінь з нами грається,
ховаючись у сірих барвах вулиці…