Видих сирої землі
Не заплітай, Душа, коси, не руш роси
І у кохання пронеси
Цей сон. Неважко…
Ну не складно ж, і проси,
Проси, що хочеш, мила Пташко.

Та вій цих схрещених торкнись
Й злети у вись. Відчуй бажання.
Ти пахнеш болем. Схаменись!..
Та покохай своє кохання –
Усміхнись.

Впади до мене. Я – твій світ.
Відчуй як дихає земля.
Благословиться хай політ
Й твоєї усмішки петля.
Хай тане лід.

І знов смакуємо вірша. І вкотре ніжиться душа.
Життя не варте ні гроша, а таке миле…
Знай, Пташа: тебе ці вірші полюбили.
В політ з тобою поспіша,
Ожили.

Усе по колу, світ лиш школа
І вже не вибратись ніколи
з чуттів.
Палке кохання з частим болем
У перемішку. Я ж хотів
Просто любити все навколо,
А полетів.

О, Птахо! Позбав хоча б цю вічність страху,
Щоб вибрався з неволі жаху. І втік.
Щоб смерті змаху
Я не цурався. Й вкотре з праху
Вставав натхненно з року в рік.
Хоч кров’ю стік, я все кохаю свою Птаху.

Ти пахнеш радістю, весна…
В обіймах щастя не мина
Й Ти не сумна. Я берегтиму
Ці очі від страждань, від ночі.
У світлі снів лиш Ти одна,
Ці теплі усмішки дівочі…
О, Чарівна!
Які ж пекучі твої очі.

Обійми долонями мрію
Зірви цей подих із своїх обіймів,
Хай обпече він щастям втому й плечі.
Хоч і слова мої та спроби ненадійні,
Вони в цю мить ввірвались так до речі.

Пристрель цілунком в шию кожну ясність,
Зостав лиш нерозгаданість і мрію,
Нехай ці ночі не такі й прекрасні,
Та почуттями я тебе зігрію.

Лишайся поруч відчуттям на шкірі,
Хай ще весь день кохають тебе губи.
Мої думки зневірились у вірі,
Твої ж слова ще пристрасні та любі.

Тримай в руках мою гарячу ніжність
Голуб до щік і посмішки весну
Навіть, як наша зломиться суміжність,
Я й з згадкою про тебе не засну.

Даруй коханню час і таємниці,
Давай весні напитись твоїм вдихом,
Досить тримати щастя у темниці –
Кохайся з радістю невимушено й тихо.

Тримай. Не кинь… цих почуттів на вітер.
Це нерозумно – відпускати крила.
Вже майже пролетіло наше літо,
Та віра в мрію ще не пролетіла.

Голос зсередини
Як витиметься страх колючим дротом,
Впиватиметься голками в слова,
Назовні слізьми лізтиме і потом,
Ти пам'ятай, що ти іще жива.

Як темний вечір вкриє самотою,
Кілком у горло розпач увіткнеться,
Спотворить погляд й лагідність журбою,
Ти твердо вір у серденько, що б’ється.

Як на безлюдність всесвіт стане хворий,
В думках зітліють навіть сподівання,
Ти не самотня – із тобою поруч
Твоє серденько і палке кохання!

Й як хлинуть з вічей слізки без упину,
Від відчаю обіймуться повіки,
Згадай, що не лишав ні на хвилину –
З тобою в серці поруч я навіки.

Не бійся, як чогось не пеленгуєш,
Та сумніву, що в рішення уперся,
Ти завжди легко істину відчуєш,
Прислухайся лишень до свого серця.

Я ж попри болю й крові бурні ріки,
Стрічаючись із страхом щогодинно
Із смутком та ненавистю вовіки,
Твоїм же серцем битимусь невпинно.

пробачення
Тихий крок, кохані звуки,
Ніжна течія мовчання,
Лагідно впікають руки
І чекання.

Будуть гріти, сном палати
Сходинки у світ любові,
Сподіванням проростати
В щирім слові.

У світанках, забаганках
Вимию твою прекрасність
В поцілунках та мовчанках
Втрачу ясність.

Пробачаючи, красиво
Східцями ступаєш тихо.
Ти моє чарівне диво
Й моє лихо.

Недобачили, буває…
Ось ще сходинка і легше,
Радість в серці розквітає,
Наче вперше.

Лиш спуститись, закохатись
Вкотре в вічність і кохання.
Із обіймами зостатись
Та мовчанням…

Розстеливши 55-тий кілометр
Усміхнімось старості й розлуці –
Вони нас минуть, що й не помітиш,
Потонувши в серця ніжнім звуці,
Розіллємо степом білі квіти.

Я вслухаюсь в блиск твого волосся,
Мить як гумку розтягну на вічність.
Лиш поглянь: що мало то збулося,
А ти все малюєш астенічність.

Гру гітари вип’ємо знов разом,
Залетівши випадково в спокій.
Ми давно потруєні цим газом
І тому ці сни такі широкі.

Т а стиснувши пристрастю мовчанку,
Заплетемо в ненависть кохання.
Грай мені дружину і коханку –
Це ж твоє закохане бажання.

Спалахнув знов парк, запахло ніччю,
Пронеслися усмішки сонливо.
Я своїм словам не протирічю,
Хочу лиш, щоб ти була щаслива.

З теплих днів, що світяться дощами
Я собі тебе одну залишу.
В праві ми кохатися ночами
Й вкотре разом смакувати тишу.

Нігтями у плоть
За місяцем, за ніччю у погоні
Теплом пекучим – поглядом твоїм…
В наших світанків гострому полоні
Моє серцебиття — пекельний дим.

Холодних митей непохитний спокій,
Тремтячих рук загублений порив.
Біль у висках
сталевий… одинокий…
звіряче серце пристрастю зморив.

Забуте вогнище тендітності твоєї
І тисячі метеликів на смерть…
Ця клята смерть… Я рвався теж до неї,
Та лиш у снів потрапив круговерть.

Гучного грому дзвін за небокраєм,
Жорстоких блискавиць пекельний тріск
В коханні серце звіра догорає
Та попри біль не зломиться і тиск.

Повз відстані й страху трухляві стіни,
Ніч розтинаючи, до твоїх вуст несусь
Не буде більше сумніву – покійний…
І ненависть долати теж навчусь.

Для мене не суттєво все тепер це,
Ілюзії реальність не вкрадуть,
А дике почуття й звіряче серце
Й на хвильку зупинитись не дадуть.

Зараз тільки ще 21-ша година,
Зараз поки що 21-ше століття
І за день ти моя 21-ша людина,
Але перша в думках, і надіях на світі.

Слово 21-не, в попереднім абзаці,
І три дивних числа, як твої поцілунки.
Я не прагну від тебе бурхливих овацій,
А лише зберегти хочу наші стосунки.

21-ший вже подих цілунком потому,
21-ший мій дотик ти палко зітхаєш.
Я з тобою не знаю про біль і про втому,
Ти ж зі мною про страх і печаль забуваєш.

Замалюю коханням ці вечір і видих,
Утоплю в світлі місяця наші обійми.
Такі теплі слова й чарівні краєвиди.
Та будуємо щастя із здійснених мрій ми.

Долі й часу все менше, та й вічності мало
Аби разом нам вдосталь набутися поруч.
Ти все кажеш: «Як я ще тебе не дістала?»
— Як? Кохання ж росте моє стрімко угору.

Число 21 промайнуло, забулось,
Пролетить і цей вечір крилатий повз пам'ять,
Та я в вічність внесу те як ти посміхнулась
І як наші страхи побороли ми самі.

Пульс самотнього спалаху
Розлилося кохання по сірій кімнаті,
Вмить розмило байдужість об чисту постіль,
Закувало обіймами плечі крилаті
Й за вікном залишило невпевнену біль.

Від пут одягу тебе повільно звільняю,
Ніжним подихом в щічку несу до зірок.
Зводить тіло твоє від тремтячого раю,
А за ним об’єктиву беззвучний курок.

Від пориву зім’ялось в руці простирадло
Та зайнялось раптово від наших кохань,
Порух пальчиків ніжних особи за кадром
Й знову спалах сліпучих взаємних зітхань.

Заплітаються в вічність блаженні судоми,
Розсипаються дотиком мрії і сни.
Відчуваєш терпку насолоду від втоми
Та вологу палких поцілунків весни.

І несуться зображення раю в нетлінність
Ми ж згораємо в ніжності нашій до тла…
До земного раптово стійка інфантильність
Й в одне злились спітнілі від жару тіла.

Укриваю цілунком твої мокрі ніжки,
Залишившись удвох з твоїм сном віч-на-віч.
І остання картинка – лиш світло усмішки
І той рай, що в душі розростався на ніч.

І була ніч, і був ранок. День зайвий
Беззвучна північ, тихі мертві зорі,
Незмірна воля, трав засланий килим.
І я в твоїй відкритості просторій
Вуста цілунком вкутую безсилим.

Ні холоду, ні смутку, ні тривоги
І не турбує часта досі злива.
Втомлене серце, усмішка і ноги,
Та поруч ти закохана й щаслива.

Я розчинився в тиші до краплини
І ти вся вітру віддалась покірно.
Він усе дихав ніжністю на спину
Та теплі груди пестив непомірно.

І ось ти ладна кинутись за вдихом
До темних хмар – забутих решток ночі.
Кінчає степ поволі вічність тиху
Й купа в блаженстві усмішку та очі.

Вже через мить ти обіймаєш трави,
Ховаєш сон за стиснені повіки,
Вкриваю тебе, Сонце золотаве…
Я поруч вітру дотиком навіки.

Сповза пітьма з знесиленого тіла
Та рештки ночі небо обійняли
Я вперше бачив, Доле, твої крила,
Коли удвох ми тишу покохали.

Безсилля
Ти легко й красиво ввірвалась в реальність
У танці із теплими краплями дива,
За сміхом сховала свою вогнепальність.
(Так серце ніколи не билось красиво)

В короткій спідничці відкритості й віри,
З розпущеним сном і волоссям, як нічка,
Ти гралась словами, мов холод по шкірі,
І раєм для мене була твоя щічка.

А я й не пручався, програв добровільно,
В кайдани долоні віддав закувати
І подих заткнути до болю насильно
Від захвату й щастя не міг не віддати.

Для тебе я лагідний плюшевий котик,
Якого все сонно горнеш до обличчя,
Даруєш крізь відстань пронизливий дотик
Й з усмішкою слухаєш, як тебе кличу…

Все віє вологою зрошене літо,
Цілунками погляд окутує губи,
А я так обожнюю тебе любити,
Хоча ти для мене прикрашена згуба.

Що я називаю життям, тим ти граєш,
Та й з сонечком бавишся, ручки здійнявши,
І мене як в казці покинути знаєш,
Та «ніжна моя» я з тобою назавше.