Ні!!!
Узор холодний на стіні,
І погляд в очі не мені…
Сум…
Твою підкреслює красу
Ти сенс життя… Ти його суть!!!
Біль…
Я знаю що болить тобі…
Та час на роздуми вже збіг…
Йдеш???
І де тебе шукати… Де?
Куди тебе життя веде???
Жаль…
І сльози по очам біжать…
Мов крок по лезові ножа…
Тиша…
Без тебе час хронограф пише…
Пройшла одна хвилина лише…

Болить в блокноті вирвана сторінка.
Болить…На ній колись же красувався вірш
І риму розливав він радісно і дзвінко,
Таке було та це було колись…
Тепер лиш залишки сторінки одиноко
Стирчать поміж ціленьких сторінок,
Нехай той вірш був трохи однобоким,
Та не забуде вже його блокнот.

Коли ти думаєш, що все не так як треба,
Коли не знаєш: плакати чи вмерти…
Ти простягаєш руки аж до неба,
Благаючи у Нього просто стерти

Тебе з лиця Землі на віки вічні…
Минає час. Минає біль. Минає страх.
Тебе вже не турбують перші стрічні…
Лиш вогник смутку глибоко в очах.

Тобі вже бАйдуже що буде – ти змирилась
З жорстоким світом, з всезагальним злом…
Ти із печаллю вчора одружилась,
І причастилась сліз своїх теплом.

Коли б спинив хто хоч за крок від прірви…
Шарпнув за руку, ляпасом збудив!..
Прошу: прийди-поглянь-візьми і вирви
Сторінку де немає жодних див.

Закрити я очі хочу
Замкнути хочу вуста
Я хочу у очі пірнати
В глибокі не видно дна.
Я краєм серця заплачу
Тихенько закричу душею
Я більше тебе не побачу
Я стану дощем із землею.
Я всні поєднаюсь навіки
Навіки я буду з землею.
А, хочеш, я тихо зостанусь
А хочеш, тихенько заплачу
Тобі підкорятися буду
Допоки не станеш ти «зрячий»
Я стерти із пам'яті хочу
Твій голос і тихе пізнання,
Я стерти із пам’яті хочу
Моє для тебе зізнання
Я знаю, що буде вже пізно
Я не знаю, що ще робити
Лиш серед людей дуже тісно
І я не маю права любити
За мить я вернуся в реальність,
За мить я прокинусь зі світла,
Не хочу назад я вертатись
Мені все це гидко й набридло…

Тафталогічність, брак фантазії, або науково — реманен
Комусь вбили в душу кілочки зі сталі,
Комусь «до компоту насипали сіль,
Та я не лякаюсь життєвих провалів-
У мене є те, що сильніше за біль.

Мене дуже довго страждання гнітили,
Творили у серці страшну заметіль,
Й надію на краще вже майже убили,
Але я знайшов те, що вище за біль.

Нема вже нічого для мене страшного,
Не мариться промах мені звідусіль.
Шаблон давно стертий обличчя сумного,
Бо маю я те, що сильніше за біль.

Воно додає мені сили й натхнення
І пахне неначе солодка ваніль.
Це вічна частина мого повсякдення,
Це те, що століття вже вище за біль.

Із цим я сумую, із цим я радію,
Із цим я щоночі лягаю в постіль.
І хоч динамічним життям володію
Не втратив ще те, що сильніше за біль.

І якщо горе позбавить свободи,
Збунтує з потоку думок заметіль,
Я не підкорюся, бо попри незгоди
Мене підійма те, що вище за біль.

Щирості хочете? всміхатись в обличчя?
Милості просите, тримаючись звично
Щирості хочете? тоді я скажу,
Гірко насправді і всні й наяву
Гірко у світлі, гірко в тіні
Світло на стелі породжує тіні,
а я просто стою, усміхаючись щиро
та що ще робити, хоча все це не мило.
правди ви хочете? Знов розкажу
як душу за гроші продали до сну
як спогади крали і чужі слова
геть зовсім обридла ця підла брехня.
що ще ви хочете? Вже все ви забрали
по шматку моє серце розкраяли, розгрібали
розгрібать розгрібали і так не вдалось
знову склалось і все знову почалось

мучили спогади, міряли вірність
перевіряли душі моєї непохитність
словами кидались, вбивали морально
а я все жива, мені досить нормально,
і далі не здамся- девіз мій життя,
хоч навіть розкрайте на шматки майбуття,
хоч навіть і вийте — мені все одно,
минуле то минуле, то все було давно.
Не вірю у гірше, надіюсь на краще
Не мирюсь зі словами не зникну, нізащо!
Що ви ще можете зі мною зробити?
Гірше чим є, хіба що може вбити
Спробуйте щось, я на вас подивлюся
а поки я добра, я навіть не злюся…
немає сенсу когось називати
я думаю тут ясно що я хочу сказати…

у кожного свої дороги і свої шляхи
у кожного свої слова і свої думки
немає сенсу в цьому щось мінять
минуле то минуле ну що ще з нього взять…

Моя перша біда – він.
Його ніжні слова. Марево.
Звинуватила часу плин,
А до часу йому однаково.
Відлітала у інші виміри,
Намагалась очиститись. Марно.
А у щастя вже інші розміри.
Замість «гарно» тепер «негарно».

Моя друга біда – ти,
Твої очі й вуста. Спогади.
Пахне гіркий біль самоти,
Коле тонкий шовк одягу.
Пам’ятаю усі тонкощі,
Запах губ і очей. Солодко.
Це все кляті-прокляті ревнощі.
Замість «тепло» тепер «холодно».

Моя третя біда – я.
Мої «хочу» й «потрібно». Мрії…
Його вірність і зрада твоя.
А мені – лиш шматок надії.
Крізь розбиту ущент душу
Чужі очі дивляться з докором.
Я, напевно, забути мушу,
Але… Спогади, кляті спогади.

Натщесерце молюсь ангелам,
А у серці все ті ж протяги…
«Не судилося», – кажуть люди, нам…
А у пам'ять з минулого потяги…
Час загоїть, зашиє рану,
І залишаться лиш рубці…
Обпікатиме лиш так само
Сльоза спогадів на щоці.

Розбив серце. Скалічив душу. Поховав заживо.
Тріумфуєш?
А я – плачу… Вночі плачу. І вдень плачу.
Чуєш?

Біль самотності лезом ріже свіжу рану.
Кровоточить…
Я самотня. Я одинока. І ти так само.
Мовчить…

Були мрії. Були надії. Були бажання.
Кришталь…
Лилися сльози гірким струмочком коли розбився.
Жаль…