Вікно впивалось в душу ліхтарями
І дощ
Чи сніг
Чи що там моросило… 
Де та зима, якої я просила?..
Де ті слова, що промовчались нами?...
 
До біса вечір. Він тебе не бачив.
Ховався в ковдру,
пив самотню

Читать дальше →

«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

віршопроза
Тремтіння… та світіння дрібних зірочок, висипаних, «бо так треба», але якось необачно… Ніби граючись. Вперта осінь дихає з неба холодом і воно то підіймаючись, то падаючи … Рухається… Земля по-осінньому вільна. Вслухуєшся: тиша… І дотики… Дихаю лИше. Так сильно і водночас так лагідно ховається край мого вушка між твоїми світлим зубками. Нехай. Нехай залишаються поза думками сірі матерії банальних буднів. Бодай між складеними руками десь поперед себе та витягнутими до неба пальцями гріється теплий промінчик моєї любові і від цілунків гасає по крОві, по серцю, по міждумкоплинному божевіллі і снах. Хай засяє цей вечір, долаючи страх, ледь чутним світлом зоряного щастя, щоб кожен камінчик волів упасти вгору від насолоди свого існування у цім прекраснім раю, де сподівання теж мають серце, перевтілюються у віру та вкорінюються у все це, трансформуючи реальність. Хай святиться, сковуючи погляд, твоя усмішка і славиться ім’я Господа, що благословив наші душі на цю наднебесну радість. Чесно… Ніколи ще досі не ловив себе на постійному стані єднання з вищим світом, ясності спілкування з природою, з осінню, з просинню твоїх ванільних видихів, вітрильних, плаваючих ясною погодою, поглядів інфантильних зірок. Крок… Крок до запаморочливої близькості з тобою. Чистою, ніжною, такою, як ти є завжди… Особливо святою та теплою. Зсередини тепліє тіло, від того, як тендітно й мило вкриваєш вустами кінчики моїх холодних пальців, наповнюючи їх чарівною здатністю зцілювати радість кожним дотиком до обійнятого вітром обличчя… Жорстокий час кличе позбутися цього неба і я вимушений, вкотре відпустивши тебе, спостерігати за зниканням своєї молитви поміж лабіринтів прозорих дверей, людей і безповоротності… Затушовую у вдячність минуле і пірнаю, ховаючись від самотності, в ненав’язливу музику цнотливого міста… Вже осінь догорає пломениста й загасає день… Заснемо й ми в обіймах ночі між щирих усмішок пісень. Любитиму ще вічність блиск твого погляду…

<<Прогулянка дотиком>>

Усмішка. Лагідність. Місяць.
Дотики. Вечір та вітер.
Осені втрачена пісня
Кличе до щастя злетіти.

Зрошене зорями небо
Тулиться, дихає мліє.
Нам бігти сьогодні не треба,
То хай же нас щастя зігріє.

Сиплеться світло так лунко,
За видихом, листям, тобою.
Пірнає у душу цілунком
Та ранньою пахне весною.

Ловлю у долоні твій дотик
Плекаю тендітність, як мрію
Ми разом. І доля не проти…
І я від цих рук шаленію.

Згорає наш час все стрімкіше
Лиш небо однаково чорне
Та з кожним цілунком міцніше.
Ця ніч нас до себе пригОрне.

Звільнитись так прагну від світу,
Та знов тебе в ніч відпускаю.
Прекрасну, надіями вкриту
Із дотиком кольору раю.

Зараз тільки ще 21-ша година,
Зараз поки що 21-ше століття
І за день ти моя 21-ша людина,
Але перша в думках, і надіях на світі.

Слово 21-не, в попереднім абзаці,
І три дивних числа, як твої поцілунки.
Я не прагну від тебе бурхливих овацій,
А лише зберегти хочу наші стосунки.

21-ший вже подих цілунком потому,
21-ший мій дотик ти палко зітхаєш.
Я з тобою не знаю про біль і про втому,
Ти ж зі мною про страх і печаль забуваєш.

Замалюю коханням ці вечір і видих,
Утоплю в світлі місяця наші обійми.
Такі теплі слова й чарівні краєвиди.
Та будуємо щастя із здійснених мрій ми.

Долі й часу все менше, та й вічності мало
Аби разом нам вдосталь набутися поруч.
Ти все кажеш: «Як я ще тебе не дістала?»
— Як? Кохання ж росте моє стрімко угору.

Число 21 промайнуло, забулось,
Пролетить і цей вечір крилатий повз пам'ять,
Та я в вічність внесу те як ти посміхнулась
І як наші страхи побороли ми самі.

Щастя запліснявілої весни
Пустило небо темряву у вечір,
Ледь запалало ліхтарем вікно,
В моїх руках твої тендітні плечі
І тіла золотаве полотно.

Торкаюсь щічки безіменним пальцем,
Горну обличчя у своїх долонях,
Топлю серця у африканськім танці
Й малюю вічність поцілунком в скроню.

Загаснуть докори, сумління та тривоги,
Зведуть покірно усмішки мости…
Я не прохатиму у тебе допомоги,
Я хрест свій сам збираюся нести.

Виводжу лагідно тепло на твоїй шиї
Гарячим видихом та сильним почуттям
Та наших язиків вогні палкії
Збагачую коханням та життям.

Змальовую із мрії щастя й ласку,
Ти прикрашаєш фоном із весни…
Не потребую одягати маску –
З тобою тиснуть в усмішку вони.

Обіймами завершу та відправлю
У галерею спогадів цей твір.
Цілунком в тім’ячко автограф свій поставлю
Та від ліхтарика знов заховаю зір.

Вечір… Чомусь трохи астенічний. Завмерлі акації тихенько шелестіли журливі сонети, обіймаючи темряву. Лінивий вітер неохоче няньчив пилинки, доносив чиїсь вигуки та невиправдані страждання, перемішуючи їх з тишею. Втомлені ноги несли мене у бік твого дому, на диво легко і швидко. Та, незважаючи на їх незвичну поведінку, збирати сили на звертання на них уваги можливості просто не мав. Думки роєм вилися біля тебе, дифузуючи з сприйманням навколишності, перетворюючи плин часу в шматочок нестерпного страждання. Зненацька якийсь собака раптовим гавкотом витягував мене, так завзято тонучого, на мить з океану тих думок, проте через старість довго не витримував і впускав назад.
Ось і місце зустрічі. Просякнуте спогадами, хвилюваннями та приємним щемом серця. Твій образ ще здалеку відпилює шматочок душі та з неймовірною зацікавленістю то підносить до палаючої запальнички, то забирає назад. Тендітний та до фізичного болю милий голос розбавляє тишу веселковою фарбою, замальовує в блакитний пригніченість, покриває помаранчевим неумісну на даний момент тривогу. Звичні слова ллються, мов материнська пісня, затоплюючи шум автомобілів, та перегукування перехожих. Я вкотре, наче стрілою, вражений твоєю витонченістю. Вона мимохіть приковує до себе, увесь світ стягується в твою постать, як у чорну діру, та зникає, залишаючи лише так кохані усмішки, до божевілля рідні жести, та, не побоюсь цього слова, чудодійні очі. Бо, випадково звівши погляд до них, уже перестаєш жити чи мріяти, а перебудовуєшся в спрагле поглинання відбитого від них проміння хай стареньких, але ще, даруючих світло, ліхтарів. Вдягаю маскарадний костюм непомічання, щоб хоч, граючи якусь роль, було легше зносити увесь феєричний шторм чуттів десь неподалік легень. Запиваю години коктейлем з усмішок та щастя, та потроху доїдаю так жадану зустріч…
Як завжди дуже важко переносити насичене емоційно прощання. Та ось уже вільний від полону замилування, крокую в сторону розлуки, розтинаючи тінями конуси поодинокого світла. Але свідомість, викараскавшись з тебе, розлетілася навсібіч, роздираючи за собою відчуття цілісності. Перемішується гармонія з тривогою та засипається по вінця нестерпною порожнечею. Відчуваю болісне бажання впасти на коліна та роздерти груди разом з тими зорями та журливими тополями. Може хоч остаточно роз’єднавшись, ніч найде в собі сили відновити свою первозданну сутність… Та ковтаю це бажання перед видом рідного вікна і поринаю у звичний затишок, невпинно втікаючи від тих трохи астенічних чуттів.  

М’який дотик відсутності збудження
Ніжно-тепле, жовтувате світло
Розлилося по кімнаті твoїй.
Щойно щастячко моє розквітло,
Утопилося в твоїй любові.

Сутінкове дзеркало, немов завмерло.
Неживе воно, холодне, кам’яне…
Воно навколишність бездумно стерло
І залишило тільки світло вогняне.

А ще твій милий образ не чіпало,
Бо янголом він був йому небесним,
Воно, як я, його шалено покохало,
Для нього гостем ти була почесним.

А погляди твої вогненно-карі
Йому тепло та затишок давали
Та тіні спогадів, подібно до примари,
Кімнатою без користі снували.

А радість й смуток в вихідний пірнули
Й прощаючись подарували спокій.
Й жахи твої німі давно поснули
У темряві ласкавій та глибокій.

І ти також повільно розтавала
У цій пітьмі, пірнаючи у сон…
У ній лиш спокій, ти це добре знала
І чула серденьком його домініон.

Навіяний видом дорожніх ліхтарів
Тепла темрява та трохи сонний спокій,
Ніжний вітер з сотнею вогнів,
А навколо клени невисокі
Шепчуть про лист втрачений мені.

Коло їх ліхтарик сумно плаче,
Ронить світло на незрушний сніг.
Терпляча нічка, піснею неначе,
Повільно складує сніжинки нам до ніг.

Бадьоро вітер кине свіжий подих.
Ці мерзлі дихання нам холод принесли…
І промайнуть в уяві епізоди,
Коли з тобою разом ми були.

Коли, до болю міцно обійнявшись,
Прощались під подібним ліхтарем.
Від щастя у думках у рай піднявшись
Та відчуваючи в душі приємний щем.

Очиці твої, сповнені коханням
Та трішки тугою сердечною налиті,
Дивились на менЕ палким зізнанням
У почуттях, що досі не убиті.