А будем малювати наше щастя?
Не бійся, воно не куса і не лоскоче.
Хіба що ніжно, трохи по-дитячі,
А так — воно кумедне і хороше.

А хочеш? грайся з полотнами…
Сьогодні буде скло, а завтра — небо,
Далі… пісок із нашими слідами,
Серветка із кав*ярні або стеля…

Палітрами охоче стануть сонце,
Морська блакить і ніжні квіти поля…
Або місток до неба після дощу,
Пейзажна акварель, пастельна доля.

А чим наноситемо фарби?
Руками, мріями, словами,
Пір*ям, вітром, літачками,
Шляхами, поглядом, вустами…

Ну що? Почнемо малювати?
Давай! Кружляймо серед фарб!
Те щастя лише б не втрачати…
Ми ж не поставимо там плям?

Художниця, її ім*я нікто не знає,
Малює світ ілюзій уві сні.
Вона із полотном немовби грає…
Легкі мазки, пастельні кольори,
Що іноді яскравими ставали
Тепло і сміх несучи до душі,
Картину темрява не зачіпала
І оминали всі сильні дощі.
Вона неначе інший світ створила
На наш не схожий — світ казкових мрій.
І не ховала — іншим дарувала,
Але він жив лише у ній.
Та хтось пройшов… залишив пляму…
Чорнильну пляму в полотні,
Перевернувши всю уяву…
Вже не казковий світ в душі…

Згасло сонце,
Штурмує вітер…
Палає серце — Ти сльози витри…
Самотня осінь…
І тихі мрії…
На серці повінь — Вже змоклі вії…
Злітає листя
Й пірна у море…
Ту саму річку,
Що зверне гори.
Додолу гнуться
Сумні дерева…
Тенета рвуться,
Що в*яжуть нерви…
Душа тріпоче,
Як мертве листя…
Хтось поволоче
Й скінчиться пісня…
Життєва пісня…
Далека пісня…
Та сама осінь…
Але вже вічна…

Знов марила твоїм теплом,
І вранці пошепки прохала,
Щоб сніг розтанув за вікном
Й сльозинка квітку зберігала…

Знов гралася у снах-казках
Із щастя-змієм, що літає.
Він десь губився у хмарках,
А я невпинна… я шукала.

Знов шифрувалася в світах,
Хоч краєм стриманно блукала…
А чи помітили в очах
Хмаринкою я пролітала?..

Зірки…
Заточують в полон.
Думки…
Палаючий вогонь.

Нестерпна ніч,
Невірний сон.
Двоє об біч
Ідуть мостом.

Той міст — не міст,
Той міст — зв'язок,
А може й ні…
І знову сон…

Зв'язок
Двох різних берегів.
Зв'язок
Невизнаних світів.

Вони пройдуть
Здолавши страх
І не вернуть
Те щастя в крах.

І міст — не міст,
І міст — зв'язок…
Двоє — один…
Ціле із двох…

Загорнувшись у туман,
Стаю лише пустою тінню.
І так блукатиму одна,
Забувши десь свою стежину…

Поміж дерев, поміж тіней,
Поміж спустошених очей,
Услід загублених думок,
Шукаю світла острівок…

Що збудить у мені дитину,
Огорне мріями й теплом…
Очам поверне того ж блиску,
Що віднедавна охолов…

Адже знайду, я все ж шукаю,
Дістану сили й подолаю
Страхів набриливе виття
Й того, хто гасить почуття…

І лиш тоді душевна свічка
Осяє шлях на острівок.
Поверне знову спокій нічка,
Й не лишить у душі голок…

Не жени ніжну музу від мене,
Не злякай своїм криком її,
Мої вірші ще зовсім зелені,
Тільки-тільки торкнулись землі.
Хай побуде хоча б і ще трішки,
Лиш єдину, коротку мить,
А як тільки зіпнеться на ніжки,
Хай окрилювати інших біжить.

Іронія химерної надії…
Політ таємної сльози…
І час, з'їдаючи хвилини,
Із кимось знову розлучив…

Ті янголята ще не знають,
Що не повернусь я до них.
У снах-дивах своїх блукають,
Насопуючи дивних слів…

Малі долоні вже прозорі
І тануть посмішки очей…
Та ще хапаюсь за примари,
В думках карбую їх лице…

І доторкнутися боюся-
А раптом зникнуть геть зі сну?
І попрощатись не знайдуться
Слова, що їм я відпущу…

Злітаю геть… не повернуся,
Та не з своєї волі це…
За вас тихенько помолюся…
Пробачте, милі… і це все.

Букет назбираних думок,
Букет назбираного листя…
Байдужа до людських чуток,
У них не знайду свого місця.

Журба, що віялась в думках,
Десь зникла в ранішнім тумані…
Й усмішка на вустах, в очах
Зруйнує весь непотріб й грані.

Вступаючи у ніжний вальс,
Із листям разом закружляю…
За тим поглину рясний дощ,
У ньому друга я вгадаю…

І золотом засяють ліхтарі
Розлиті на сивім асфальті…
В руці десь знайдуться ключі
Від комірчини мого щастя.

Каламутять думки
Осіннього ранку…
Повернутись чи ні
Чи то в сон-забаганку,
Чи то в краплю дощу,
Що зтіка на фіранку,
І мов щира сльоза,
Стала смутку — коханка…
Чи тенетами мрій
Заблукать у гонитві,
І вернутись із них-
Вже під сподом їх вітру…
Чи то плачем свічі
Заніміть в чийсь долоні…
І спізнившись на мить
Не стоять на пероні
Свого часу й життя — Вільно рухатись далі,
Не пізнав каяття
Й не лишившись в дурмані…
Каламутять думки
Осіннього ранку,
Повернусь я… чи ні…
Чи почну все з початку?..