Вона встає щоранку з іншої ноги,
Заварюючи каву, дивиться на хмари.
І рами вікон, наче береги
Тримають скло вікну, мов небу окуляри.

У суміш з року й босоногих танців,
Вона своїм вплітає голосом пісні
І заздрять по́смішці її американці,
Коли вона такі розпочинає дні.

25.01.11

Підсвічене з ноутбука екраном обличчя,
Мене, що сидить на ліжку в темряві,
І чекає, коли переведуться годинники
Щоб про себе відмітити «c'est la vie».
Не виражає в цілому нічого,
окрім скепсису та тижневої неголеності,
Котра росте щосекунди швидше,
щоб ділити обличчя на волості.
Й час-від-часу між екранними спалахами
та натисками пластику клавіш на корпусі
Іроночіно всміхаюся сам собі,
і шукаю помилки в своєму опусі.

30.10.11

Десь на межі між весною і холодом,
Коли дощ заливає шпарини в асфальті,
Чомусь, її обличчя торішнього кольору,
Публікують у «Фактах» на останній шпальті.

Там між некрологом і голими бабами,
Поряд з запрошеннями на побачення,
Під рекламою турів з тропічними крабами
Пишуть: вона мене вже пробачила

Далі по тексту іде запрошення,
На очну ставку з моїм сумлінням,
Котра має пряме відношення,
До обмежень її терпіння

Також будуть проводитись заходи,
Щоб дізнатись трагічні обставини,
У кав’ярнях чи інших закладах,
На столах між чаями й кавами,
Викладатимуть з цукру контури,
моделюватимуть ситуацію,
і кружлятимуть, наче кондори,
котрих бачив по телебаченню.

Але так не встановиш істину,
Це я точно кажу, бо знаю:
Руки важко лишити чистими.
Та й газет я вже не читаю.

30.03.2011+10.04.11

Розділені кілометрами, країнами, кордонами,
чужими тілами та умовними заборонами,
ми залишаємось сам-на-сам із нашим сумлінням,
народжені пізно, та не своїм поколінням.
Поєднані душами, спільними таємницями,
Душовими кабінками та дрібними крамницями
Ми живемо один для одного, і вдаємо,
ніби їм до кінця себе віддаємо.

20.4.2011

В місті стало затісно, з тих пір як вона повернулась.
Вже у третій особі: адже я вже не пишу для неї віршів.
Десь із трапу ногою твердого бетону торкнулась,
Прихопивши в валізах центнери весняних дощів.

У метро незатИшно тепер: підсвідомо втискаюсь
в пасажиропотік.
Уникаю закритих дверей.
щоб вони випадково з обличчям її не відкрились,
я ховаю свій погляд в книжках, від людей.

8.4.2011

Так, це місто, котре забирало її,
розчиняло повільно між станцій метро
видирало з обіймів тісних у ті дні,
коли щось там між нами відбутись могло.

Я ввірвався до нього з бажаннями помсти,
бо в уяві палив я авто і вбивав городян,
але місто прийняло мене, як звичайного гостя,
що до нього потрапив, коли заблукав.

Розгубившись, катався в порожніх трамваях,
задивлявся в Дунай із широких мостів,
і збагнув, лиш одне: я ще й досі не знаю,
чи потрібне було, те, чого я хотів

27.9.11

Ти мій клон
Тільки я чоловік а ти жінка
Мов на зло
Однакова у нас поведінка
І крізь скло
Що рожевою плівкою вкрите
Нас неслО
І ми мріяли наче діти

Ти це я
У єдине заплетені руки
До зап'ясть
І один на двох серця стукіт
Скажи як?
Вдвох живі а окремо мертві
Я маньяк
Ти моя улюблена жертва

Я це ти
І тому мабуть думки читаю
Час летить
Ми минулого не пам'ятаєм
Нам щастить
Є для цього причина одна
Я це ти
І на двох одна мрія у нас

Вже вкотре перечитую цей вірш
Його не знаю – розумію вкотре,
Я серцем відчуваю вірша дотик,
Від цього світ стає ще яскравіш.
І відкриваю невідкритий сенс,
Блукаю міжрядків*ям тихо-тихо,
Боюся навіть десь не так задихати,
Вдивляюся в первісний літер dance…

Материнське серце сповнене любов'ю.
Воно б'ється сильно, б'ється для дитини.
Мамині руки-скарб для родини.
Вони трудяться для неї кожної хвилини.
Мамине кохання ніколи не згасне.
Воно, наче сонечко тепле і ясне.
Бачили темні, недоспані ночі,
як плакали ніжно мамині очі.
Вони хвилювались за долю дитини,
яка покидала рідну хатину.
Найкраща у світі матуся.
У неї я доброму вчуся.
Я дякую Богу за свою неню.
Немає людини ріднішой за неї.
Для неї я віддаю свою шану.
Я люблю свою матусю.
І для неї я вклонюся.

Я бачив маленьке створіння в тумані,
Воно говорило до мене очима.
В них сховані думки доволі гуманні,
В них хворе бажання, заповнене димом.

Впритул підійшов я до нього поволі,
Шукаючи шлях до чужого цвітіння,
Воно все ж тікає на ніженьках кволих,
Ховаючись в хмарах своїх рук творіння.

Крізь час продираючись, впав на коліна,
Я повз, намагаючись встигти померти.
Гонитва за дивом вбивала повільно,
В дорозі прийшлося всіх демонів зжерти.

Створіння тікало, на дим розчинившись,
Залишивши в тілі моєму свій подих.
І я зупинився, на крихти розбившись,
Мій шлях перервався. Стіна очі зводить.

Я поглядом прагнув зламати всі стіни,
Не міг я боротись з такою вагою,
Лиш вихід єдиний лишило створіння –
Єднання з туманом і бути собою.

І порпавшись глибоко в тілі руками,
Мені пощастило знайти старий важіль.
Він вкритий іржею. На ньому є злами.
Крихкий і нещасний, як діти всі наші.

Натиснув на нього – і тиша навколо.
Нічого не чути, а важіль зламався.
Створіння далеко постійно втікало,
Стіна поміж нами нестримно звелася.

Всередині пусто, здалося помер вже,
Собою хотів я весь світ оповити.
Натиснув на важіль востаннє і вперше,
І щось ніби вбив я бажанням ожити.

І диво далеко, я досі стою тут,
А тиша так хоче розбити повітря.
Підняв вгору руки, відчувши нудоту,
Повз тіло гуляє розбещений вітер.

І зрушив я з місця! І впали додолу
Всі пальці та руки, і шкіра сповзає,
Зникає, як попіл від часу та болю,
Зникає, й нічого мені не лишає.

На попіл одразу я перетворився,
На дим, на повітря, на хмарку зелену…
Пройшов перешкоду, туди просочився,
Позаду залишивши їжу тваринам.

Гонитва повинна продовжитись далі,
Та я вже не знаю куди мені бігти,
Мій розум, здається, нікуди не вкрали,
Та тіло вже зникло. А з ним і всі квіти.

Поривами вітру несе мене всюди,
Гублюся по всьому шаленому світу.
Збулася та мрія – хмаринкою бути,
Й не падати знову в могилу відриту.

Тепер вже окутати всіх – моя доля,
Я світ оповив, розгубився, зникаю…
Створіння сміється з великої волі,
Яку я отримав. Тепер я звикаю…

[ 16/07/09 ]