Мені іноді б хотілось
Зупинитись на хвилину
І щоб вітер дув у спину,
І щоб з неба задощило.
А мені було б за радість
Так промокнути до нитки
І межа моєї клітки
Розмивалась би в калюжах.

А свобода розривала б
На шматки мої печалі.
Що зі мною буде далі?
А сьогодні? Я не знаю…
Я стояв би серед поля,
А навколо лиш природа,
А навколо лиш свобода
І сліпа безкрайня воля.

Краплі падали б із неба
І стікали б по обличчю,
Я хотів би жити вічно
В цьому полі, під цим небом,
Поруч з лісом — якнайдалі
Від міських холодних буднів,
Де снують мільйони трутнів,
Там де злоба себе хвалить.

Що не мить тут — ціла вічність.
Шум дощу — неначе ноти,
Як мелодія свободи,
Краплі — наче сльози в вічі.

Я, буває, зупиняюсь
На хвилину відпочити,
Сил набратись й далі жити
Знов з початку намагаюсь.

Ти знаєш, що без тебе в серці — щем?
А небо похлинулося дощем,
І скоро осінь розіллється димом,
У серці труться істини незримі,
І думка перед думки поспіша…
За ребрами вовтузиться душа…
У ній тремтить очікувань струна,
А поки — сни без тебе…
Я одна…

Блиск заточеного леза
Біль…
краплями дощу по скронях.
Хапаю вітер вимитий тим плачем,
Тремтячих рук за видихом погоня
І крик…
із серця: ЩАСТЯ ДЕ «СОБАЧЕ»?!

Насильно відстань витягнула Душу
І у висках лиш залишила стукіт!
В пориві слабкості й на хвилечку не зрушу,
Розбиті вщент об сподівання, руки.

Калюжі червоніють з кожним вдихом
Зернинами асфальту у коліна
Так боляче врізАЮТЬСЯ!,
та тихо…
Так тихо… Наче в скронях порожнина.

Гарячка
У очах і жар у вухах.
Від тріску крапель об холодні плечі.
Зів'яле тіло, видерте на-сухо,
Назовні рве, як викинуті речі.

Вминаюсь все у землю ненаситно
Макетом із безДушного картону.
Вп'ялась розлука в щоки непохитно
З промоченого втратами бетону.

І ось протерте до дірок мовчання
Усе шукає із очима сушу.
Мої усмІшки мокрі від кохання,
Відколи з мене вивернули Душу

Спека над містом — всіх дістало.
Асфальт пливе під ногами,
Хмари пливуть — кудись тікають,
Всі хочуть дощу, всі на нього чекають!

Після дощу,
Київ пахне асфальтом і липами.
Після дощу,
Місто сяє будинками вмитими.
Серед калюж,
Я бачу своє відображення,
Літня гроза,
Підсилює наші враження…

Гроза роздасть всім парасолі,
Сухе повітря наповнить озоном,
Струмки заспівають забуту мелодію,
Дощ змиє бруд, дощ змиє втому!

Після дощу,
Київ пахне асфальтом і липами.
Після дощу,
Місто сяє будинками вмитими.
Серед калюж,
Я бачу своє відображення,
Літня гроза,
Підсилює наші враження…

Небо кольору холодної блакиті,
А надворі — спека…
Аж кричу…
Ходять фрази і думки невмиті,
Хочуть життєдайного дощу,
Хочуть фрази бігати босоніж
По калюжах з веселкових снів
Та думки, мов зАгнані ті коні,
Яких вершник зупинити не зумів…
Води — неба шлюзами закриті,
Їхнє звільнення сама собі прочу.
Ходять фрази і слова невмиті,
Хочуть життєдайного дощу…

Як писав ти пісні

На мокрому склі пальцями!

Ти писав їх мені.

І варто було лиш озватися,

Як вливалася в дощ

З ритмом серця твоя мелодія.

Ні на кого не схожа.

Ми ховали свій скарб, мов злодії.

Лиш для мене писав,

Лиш для тебе уважно дихала.

Дощ втікав і співав,

І торкався душі стиха так…



Я обожнюю дощ!

Він малює на склі насолодою.

Ти на нього не схожий,

Але в ньому — твоя мелодія!

Пливу в ковчезі теплої квартири
Серед вологих дощових тирад.
Через запони сутінкові сірі
У теплий і затишний літа вирій,
Туди, де ноти спокою лежать.

Вони мене чекають там, я знаю.
Я точно знаю, треба допливти,
А нині мій штурвал – це чашка чаю
Себе я капітаном величаю
А штурманом, коханий, будеш ти…

В кімнаті йшов осінній дощ.
Нас затопили сусіди зверху.
В прихожій плавали стільці і книги,
Плакати, ніжності, невиміряні фрази.
Читала вірші, рахувала краплі.
Дивилася на небо через вікна,
Воно мовчало…
А стеля плакала, ридала…

Афіші, сигарети, дощ, що плаче.
Я лию фарби на прозоре скло.
В стилі бароко самотні дерева
Плачуть…

Тематика думок мені знайома.
Причаїлась осінь на кінчику пальця.
Дощ виливаю для тебе крізь
Пенсе…

До крику швидко обірвавсь дзвінок…
Болять дроти у кинутої трубки,
Ловлю вогонь із топленої грубки.
І нерви тиснуть тихо на курок.

Надворі дощ, і в душу лізе дощ,
Звиває шию сизою гадюкою
Клубок із горла вилітає з мукою!

Стою серед сумління тихих площ…