Забутий дощ, давно забута я,
ЛіхтАрне світло із очима готики,
Ковтаю сльози зі смаком наркотиків,
Зовсім забута і зовсім твоя…

Під акомпонемент падаючих краплинок
Чому ти ллєшся з неба так чуттєво,
Ласкаво-світла музико дощу.
Чи літо чи весна вже не суттєво…
Цю музику я в серденько пущу.

Нехай омиє почуття вона,
Хай подарує посмішку привітну.
Хоч музика ця трішечки сумна,
Я щастям щирим все одно розквітну.

Добром наповнить цей мотив весни,
Окрилять ніжністю листочки клену.
Цнотливо так і пристрасно вони
Кохають свою казку нездійсненну.

А я буденність в мрію замалюю
І радість теплу глибоко вдихну,
Грудьми своїми дотик твій відчую
Й тебе до себе ніжно пригорну.

Лиш дощ невпинно буде дарувати
Ці сльози щастя музики любові.
Слово «прости» не дасть весні вмирати-
Велика сила схована в цім слові.

Буду кохатись із тобою аж до ранку
Під лагідную музику дощу…
А як проблиснуть промені світанку,
Цю музику на волю відпущу.

Вже темно, досить темно.
І тихо. Так боляче тихо!
Я визираю в вікно, коли дощ
почина танцювати по стріхах.

Він розбивається так легко.
Він віддає себе повністю,
до останньої краплини.
Я на нього дивлюся з гордістю.

Я, взявши ніж, вже теж готовий
до розпростертих рук твоїх,
до безпритульних сліз твоїх —
моїх дрімань безкольорових.

Мене рятує дощ.
Я прислухаюсь і любуюсь.
Він мене не відпускає —
зачаровує й тримає.
Мене рятує дощ.
Я прислухаюсь і всміхаюсь,
із його крапельками граюсь.
Дощ рятує ще одну ніч.

Мені так затишно за пазухою у вікна.
І, десь вже посередині ночі,
я випиваю келих дикого вина,
і воно поволі затискає мої очі.

_____________
19.10.05

Пустився дощ… пустився просто так,
Без попереджень він ударився об скло.
І абрикоси танцювали з вітром в такт,
Було на диво не-зовсім-весняне тло
Був сірий день, і мокрий був асфальт,
Буяли абрикоси за вікном,
Розмокли сторінки газетних шпальт,
Здавалось все якимось дивним сном…

На зупинці громадського транспорту
Чи тролейбусу, чи то трамваю
Між похмурих облич зустрічаю ту
Яку майже життя шукаю
З темно-сірого неба дощ іде
Мені ж сонце чомусь здалося
Так сліпило очі її руде
Трохи нижче за плечі волосся
Під’їжджає тролейбус чи то трамвай
Я заходжу за нею слідом
Підійти? Не наважусь… Та що слова!
Я щасливий, що поруч їду!
Час спинився… Та все таки час іде
Я закоханий, діють чари
І що з того, що зараз я той студент
Який спізнюється на пари
Зупинився тролейбус чи то трамвай
Ген видніється мій інститут
Вона вийшла… не вірю що так бува
Невже теж навчається тут!?
В інститут мов на крилах за нею лечу
Лиш заходжу трапляється горе
Я дзвінок про початок пар почув
І згубив її в коридорах…
Я пішов шукати свій кабінет
В нас сьогодні новий викладач
Як зайшов, наче вдарило струмом мене
Викладач – та красуня руда
Я стояв і не міг відвести очей
Оце доля, оце то жарти
А вона підійшла і взяла за плече
«Ви сідайте за першу парту»
І я замість завдання писав їй вірші
Всі навчання порушивши правила
І мабуть їй вірші ці були до душі
Дуже гарні оцінки ставила
Ну а потім не міг пропустити ні пари
Мов побачення кожне заняття
Я не спав, я рудою красунею марив
Розгоралось кохання багаття
Я стипендію всю свою склАдав до купи
Мив машини, а після роботи
Реферати робив майже кожному з групи
Подарунок зробить хотів потай
Назбирав і придбав, підібрав ювелір
Дивний перстень з червоним каменем
Тій, що стала дорогше усіх на землі…
Тій, що сонцем і в дощ була мені…
На зупинці громадського транспорту
Я зійшов, придбавши обручку
І спинилося серце, в хвилину ту
Вона йшла із деканом під ручку
І чому лиш для мене це був секрет
Вони жили в громадському шлюбі
І красуня руда збиралась в декрет
Отака вийшла казочка любі…
… Я скінчив інститут, та пригадую ще
Як прийшов на зупинку трамваю
Було сонячно навіть під сірим дощем
І чому у житті так буває

А в мене дощ патлатий за вікном
Романси грає на тоненьких шибках,
Туманним згодом огорта сукном,
А сам іде у ланцюжках й наліпках.
В кросівках сірих чеберя туди,
Де перетнулись світу магістралі,
І залишає мокрі-в-хлющ сліди
А сам мовчить, і йде все далі й далі.
І в тишині густих, як сутінь днів,
Під дим-волоссям довго вже нечесаним
Народжуються золоті пісні
Із блискавки і грому тихо скресані.

Парфуми Осені змиваються дощем,
І трелі, і квіткові аромати,
Й одразу наляга на серце щем,
Так хочеться цей запах упіймати…

Парфуми Осені. Дощі… Вітри…Дощі…
Коловорот життя швидкий занадто,
Які прекрасні бузини кущі,
І айстри, їх так легко упізнати!!!

Парфуми Осені, настільки запашні,
Їх хочеться ловити у повітрі,
Т алиш ховають запах цей дощі,
Цей запах, й легкість бабиного літа…

Я мить, а ти вже ціла вічність
Я лиш година, але ти весь час
І часто ти перевіряв на міцність
Усіх окремо і разом всіх нас.
Та не така я стала як здавалась
Не зовсім я усе ж міцна
І зовсім все не те, що малось
і ніби я була чи не була твоя.
Я тільки вдих, а ти і видих знову
Я тільки листя, а ти цілий світ
І я на весну зацвітаю в нову
Я день і ніч, ти ж- нескінченна мить.
Я сніг, що падає і тане
А ти — то дощ, що ллється із небес
І ти лишишся як мене не стане
Лиш тільки б ти без мене не замерз.
Вогонь це я, а ти лиш тільки вітер,
Що часто так шумить у скронях
А я сніжинка, що розтане в теплу пору
І оживе у тебе знову на долонях.

Не досить опрятний, мм..скоріше змучений, життям, дружиною, світом? Чим? Скажи, чим він змучений… А таки чимось, бо сидить один-однісінький, п’є каву, дивиться в вікно, думає, явно про щось дуже важливе, бо задуманий і впертий. Знову п’є каву, знову погляд в вікно і на стіл. Дістає щось, якийсь пакунок..Подарунок певне, бо пакет дорогий.Цікаво, кому цей подарунок? Підводить очі і..- тут я. Помічає мій зацікавлений погляд, дивиться на мене уважно, таким поглядом, ніби кажучи, що ти хочеш? Чому дивишся? Допомогти хочеш? Навіщо? Мені не треба, я сам. Підводиться і йде..А я? Я лишаюсь.Мені дуже часто цікаво спостерігати за людьми. Особливо, коли їдеш десь чи, стоїш на вулиці. Так часто дивлюсь на них і думаю: кого чекає той симпатичний хлопець, чи на кого чекає та дівчина. І уявляєш і думаєш, навіщо вони когось чекають і кого взагалі. Який у них настрій, які мрії, хто вони.Адже, людина — це завжди загадка, розгадати яку надзвичайно важко і мабуть до кінця неможливо. Саме в тому і цікавість, бо ти не знаєш що до кінця буде. Яке ім’я підходить для молодої людини з квітами, для особи з шарфом чи студента з ватманом в руках. Люблю розгадувати людей. Інколи вдається, інколи надзвичайно важко, навіть частинку не можу розгадати. А так інколи хочеться зачепити когось і сказати: стій, на що ти тратиш свій час? Для чого все це?
Дощ.Хтось біжить з парасолькою, хтось щурячись йде вперто по дощу, хтось же просто сидить в затишній кафешці і п’є каву і роздумує над різними долями, а яка твоя?
Ти ж також часто чекаєш когось, часто купуєш щось і навіть ніколи не задумуєшся чому продавець злиться, чи чому посміхається, мабуть просто все добре…
А хтось просто якось підійде і спитає: а навіщо ти живеш?І це буду я… То що, яка відповідь буде?

Якби я дощем міг стати…
Я б крапав на твОє обличчя
Я б міг по вустам стікати
До них доторкатися ближче
Стікав би по шиї на плечі
Краплинкою збіг би на груди
І кожен мій дотик найлегший
Тобі насолодою був би

Якби я міг вітром бути
Ти стала б моєю подружкой
Я міг би тобі подути
Подихом теплим за вушко
Тобі розтріпати волосся
Злетіти разом на мить
Так ніжно щоби здалося
Що одне ціле ми

Якби я став сонцем ясним
То міг би тепло дарувати
Про те яка ти прекрасна
Усім на землі заспівати
Якби я міг стати стежиною
І вірну вказати дорогу
Ти стала б моєю дружиною
А я був би вдячний Богу