Жизнь не стоит на месте.
Каждый день — новые жести.
Мой поступок не стоит мести.
Он просто в другом контексте.

Вам всем на меня пох*й.
Нам всем одинаково плохо.
Просыпаться — это для лохов.
Пожалуйста, хватит вздохов.

Я жду новое тело.
Привезут из мясного отдела.
Мое старое сильно просело,
От того что долго висело.

Замерла в скрещенной позе,
Обнимая кучу навоза.
Симбиоз невроза-наркоза.
Мои мысли — пошлая проза.

Подожгите в башке соломку.
Как же мне склеить

Читать дальше →

В моей душе так много красок одна из них горит огнем.
И нету сил, терпеть ту боль, что в сердце так живет с трудом.
Писать так трудно мне об этом.
И не хватает слов сказать о том, что происходит, все непросто…
Теряю силы, в горле ком.
Пропала жизненная рифма, любовь теряет жизни смысл.
Теряет смысл видеть лица, друзья теряются на миг.
Туманом напряжение повисло, поднять я голову боюсь.
Я ничего не понимаю, и вновь в душе проснулась грусть.

Я стою, весь такой, как скала.
Как скала сильный и неподвижный.
Все уверены — моя воля сильна,
А я давно сдался порочной жизни.
_______________________________________________

И ветви моей убогой души
Прогнили изначально, без листьев.
И в тело моё вонзали ножи.
Пока кровь в моих жилах не киснет.
Пока дух мой во мне еще где-то есть.
Изгоняют его, как бесов.
Пока душу не продал, не продал честь.
А просто спрятал её за завесой.
И я руки скрестив, даю всем понять,
Мне не важны чужие сомненья.
Я и сам все могу, и себя поднять.
Обойдусь без толпы, без смиренья.
___________________________________________________

Я боюсь и представить, как меня забьют,
Если правда я стану бездушный,
И над телом моим потом пропоют,
Что я вовсе и Богу не нужный.

© Copyright: Чуприна Александр, 2011
Свидетельство о публикации №11111141486

<<Сяючий надобранок>>
Глянь, сонечком ясним заквітчана ніченька
Вмить зрине із долі додолу у день…
Нехай же не бачать заплющені віченьки
Асфальту німого бездушних пісень.

Хай теплим світаночком радість сповинеться,
Хай ніжність обійме чуттєво цю мить.
І серце до тебе нестримно так кинеться,
й об ґрати грудей по тобі защемить

Душа десь покине, схопившись із ліжечка,
Повз місто до тебе тулитись втече.
Ледь стане на килим твоя ніжна ніжечка,
Як світло-душа поцілунком впече.

Так сяймо навіки любов’ю і дотиком
Та грієм обіймами наші чуття…
Я ніжно-ніжнесеньким сонячним котиком
Зубами і кігтями за це життя!

В каждом холодном,
Остуженном теле
Остается кусочек
Около почек.

Когда лежишь в морге
И тебя режут,
Он улетает
Вместе с тобой
За мечтой
В небосвод.

Ты есть,
Но нет сердца,
Мозга и рук.
Тебе не согреться,
Мой друг.

Поэтому ты
Ищешь свой дом,
Где мило храпит
Верный муж,
Но муж твой стоит
И плачет над телом,
А тебя ждет
Госпиталь душ.

Придешь в свой дом, откроешь двери
И сожжешь вчерашние стихи…
ТЫ-одинок… тебе никто не верит
И жизнь твоя ошибки и грехи!
Но кому, скажи, кому это нужно,
Каким богам нужна такая жертва?
Тебе кричат:«Распни, свою душу!»
Сожги, забудь вчерашнее лето!
Но ты ведь сам решаешь, сам
Куда, зачем и с кем идешь,
Не верь вслепую каверзным словам:
В них очень часто прячется ложь!
04.10.2011

Куда уж мне советовать поэту,
Что написать о мире этом.
Душа поэта такова,
Он сам найдет все те слова.

А я стихи лишь прочитаю,
Поверю или осознаю.
Его душа — его слова,
Душа поэта такова.

© Copyright: Чуприна Александр, 2011
Свидетельство о публикации №11109124119

Перший день осені… трошки страшнувато думати про це. Тільки- но закінчилось літо і вже пора… Пора йти в осінь… З одного мосту на інший… Той, який буде переслідувати мене ще 3 місяці як мінімум, аж поки не випаде перший сніг, що розтане відразу за ніч, або краще за декілька годин. Супер…
Осінь прийде з дощами, вітром, листям під ногами, першим холодом. Температура повітря затримається десь так на +14 в вересні, а далі – ще гірше. Це вічно холодні руки, шкіряні перчатки, теплі шкарпетки. Це запах дощу, залишки крапель на чорній шкіряній куртці, закручені кінчики вічно рівного волосся. Це запах вітру, принесеного звідкись здалеку, холодного і незнайомого. Такого, від якого я дуже відвикла за 3 місяці наближеного до раю часу. Стукіт дощу у вікна, прохання впустити його у свою душу і вийти сльозами… Круто…
Осінь прийшла. Прийшла по розкладу, так як ходять потяги, так як не ходять маршрутки і люди. Людям можна запізнюватись, аякже. Надто осінню, бо тоді видумують, ніби дощ не давав швидше приїхати, не могли зрозуміти що вдягнути і таке інше… Виправдання любить осінь… навіть дуже.
Листя… З каштанів давно опало, з липи починає обпадати… А потім і всі інші дерева звільняться від свого одягу. Голі та безнадійні, будуть запрошувати до себе дерева, хитаючи голим гіллям… Безсоромно та дико.
З квітів лишаться на довше тільки хризантеми як нагадування про те, що колись було тепло…
Продавці в шаленій кількості будуть привозити шарфи, рукавиці, теплі пальта… Вже і зараз, 31 серпня в магазинах повно осіннього одягу… Теплі куртки, берети… шапки… Ненавиджу шапки, вони досить грубі найчастіше і закуйовджують уже не рівне волосся…
Теплі кросівки або ненависні класичні туфлі… Шпильки… Грязь і дощ. Дуже привітна осінь.
А Осінню до речі, найчастіше самогубці закінчують своє життя. Дурні… Осінь же проходить …проходить дощами і вітром… проходить сумним настроєм… проходить як і все інше.
Вибач, осінь, що так критикую… ніяк не можу відпустити своє літо, що для мене цього року стало надто важливим.

сьогодні розбилось вмістилище мої душі
що так зберігала від дотиків й поглядів інших
розбилось безглуздо, надщербилось і надламалось
струною змотала якось (може досить) не гірше.
розбилось вмістилище (де ж подівалась душа?)
вона ще у ньому? спотворена так же? чи ліпше
не думати і не шукати… вона? себе якось знайде
прикиненься словом у вірші

сьогодні відбила частину… якусь неважливість
невиправданість, неочіквуваність, грішність,
а звичка і забобони усе кричать в слід
від битого посуду позбавляються

сьогодні розбилось вмістилище мої душі,
але забуваючи всі настанови й докори
змотала струною й затиснувши в руки свої
чекаю, що хтось мені скаже: «я тут з тобою»

Видих сирої землі
Не заплітай, Душа, коси, не руш роси
І у кохання пронеси
Цей сон. Неважко…
Ну не складно ж, і проси,
Проси, що хочеш, мила Пташко.

Та вій цих схрещених торкнись
Й злети у вись. Відчуй бажання.
Ти пахнеш болем. Схаменись!..
Та покохай своє кохання –
Усміхнись.

Впади до мене. Я – твій світ.
Відчуй як дихає земля.
Благословиться хай політ
Й твоєї усмішки петля.
Хай тане лід.

І знов смакуємо вірша. І вкотре ніжиться душа.
Життя не варте ні гроша, а таке миле…
Знай, Пташа: тебе ці вірші полюбили.
В політ з тобою поспіша,
Ожили.

Усе по колу, світ лиш школа
І вже не вибратись ніколи
з чуттів.
Палке кохання з частим болем
У перемішку. Я ж хотів
Просто любити все навколо,
А полетів.

О, Птахо! Позбав хоча б цю вічність страху,
Щоб вибрався з неволі жаху. І втік.
Щоб смерті змаху
Я не цурався. Й вкотре з праху
Вставав натхненно з року в рік.
Хоч кров’ю стік, я все кохаю свою Птаху.

Ти пахнеш радістю, весна…
В обіймах щастя не мина
Й Ти не сумна. Я берегтиму
Ці очі від страждань, від ночі.
У світлі снів лиш Ти одна,
Ці теплі усмішки дівочі…
О, Чарівна!
Які ж пекучі твої очі.