Скоро вже настане час,
Коли далі ми підемо,
Тут не буде більше нас —
Це закон, це теорема.
Ти вже бачиш там кінець?
Ми йдемо у невідомість.
Чути тільки бій сердець.
Хочем жити, та натомість…

Ми помремо, та не зараз.
Може завтра, може разом.
Може потім і окремо, та
Ми помремо, всі помремо.

Заплати ціну життя, —
Ми достатньо тут пробули.
Скоро вже настане час
Дати шанс новоприбулим.
Так давай нап'ємось з горя,
Доки б'ється в грудях серце!
Ми ще вчора були морем,
А

Читать дальше →

Вдих…
Повітря мене наповняє.
Кожна крапля повітря — це крапля мого життя.
Видих…
Я потихеньку вмираю.
І сьогодні для світу це форма мого каяття.

Крок вперед…
В обличчя лиш вітер.
Кожен новий порив наповнює щастям мене.
Крок назад…
А позаду зів'яли вже квіти.
Їх тепер не врятуєш, назад вже не повернеш.

Стрибок вверх…
До Сонця все ближче.
Все сильніше по шкірі тепло від моєї зорі.
І падіння…
Все нижче і нижче.
Я тону в глибині, я скоро вже буду на дні.

Вдих…
Дно вже близько.
Прокидаюсь і мовчки дивлюсь в пустоту.
Видих…
На поверхні так слизько.
Але це ще не смерть, я досі просто живу.

За вікном знову світанок,
Він сьогодні такий самий
Як вчорашній хмурий ранок —
Лиш яєшня й чашка кави.

Знову новий день по колу:
На роботу та додому,
Наче бульбашки у «Колі»
Дні однакові й знайомі.

З кожним днем і кожним тижнем
Ми в життя ведемо ігри,
Доки час наш ще не вийшов,
Доки є ще куди бігти.

Знову вечір — все те ж саме,
Новий вимір де-жавю.
Я такий же, я той самий:
І не мертвий, й не живу.

Все банально і непросто.
Хоч чомусь було б радіти.
І ми наче вже дорослі,
Але досі просто діти…

Навіяно Люко Дашвар «Село не люди»

Янгол ішов світом.
Йшов звичайнісіньким шляхом.
«Люди, навчіть жити!
Хочу відчути смаку
Хоч крихти вашої долі!
Небо таке прісне…
Одноманітно гарне…
Де взяти серцю пісню?
З чого сплести кохання?»

Янгол сховав крила,
І простував босоніж.
Він був такий щасливий!
Світ був такий прозорий,
Ситий, мов зоране поле!
А навкруги — люди!
Різноманітно яскраві!
Стільки емоцій всюди —
Де там веселці, заграві!

Янгол сміявся щиро.
Щиро любив, від серця.
Він всім бажав миру
(Як то у небі ведеться
З вічних давнин сивих).
Він був таким несхожим…
Таким зухвало любим…
І сприйняли вороже
Янгола «добрі люди».

Янгол горить чисто…
Він не лишає попіл…
Серце з грудей вистром —
От і увесь клопіт,
Що люди собі поробили.
Небо так само гарне
В одноманітнім розмаї.
Люди такі ж. Почвари?
Янгола лиш немає.

Мені іноді б хотілось
Зупинитись на хвилину
І щоб вітер дув у спину,
І щоб з неба задощило.
А мені було б за радість
Так промокнути до нитки
І межа моєї клітки
Розмивалась би в калюжах.

А свобода розривала б
На шматки мої печалі.
Що зі мною буде далі?
А сьогодні? Я не знаю…
Я стояв би серед поля,
А навколо лиш природа,
А навколо лиш свобода
І сліпа безкрайня воля.

Краплі падали б із неба
І стікали б по обличчю,
Я хотів би жити вічно
В цьому полі, під цим небом,
Поруч з лісом — якнайдалі
Від міських холодних буднів,
Де снують мільйони трутнів,
Там де злоба себе хвалить.

Що не мить тут — ціла вічність.
Шум дощу — неначе ноти,
Як мелодія свободи,
Краплі — наче сльози в вічі.

Я, буває, зупиняюсь
На хвилину відпочити,
Сил набратись й далі жити
Знов з початку намагаюсь.

<<Сяючий надобранок>>
Глянь, сонечком ясним заквітчана ніченька
Вмить зрине із долі додолу у день…
Нехай же не бачать заплющені віченьки
Асфальту німого бездушних пісень.

Хай теплим світаночком радість сповинеться,
Хай ніжність обійме чуттєво цю мить.
І серце до тебе нестримно так кинеться,
й об ґрати грудей по тобі защемить

Душа десь покине, схопившись із ліжечка,
Повз місто до тебе тулитись втече.
Ледь стане на килим твоя ніжна ніжечка,
Як світло-душа поцілунком впече.

Так сяймо навіки любов’ю і дотиком
Та грієм обіймами наші чуття…
Я ніжно-ніжнесеньким сонячним котиком
Зубами і кігтями за це життя!

<<Прогулянка дотиком>>

Усмішка. Лагідність. Місяць.
Дотики. Вечір та вітер.
Осені втрачена пісня
Кличе до щастя злетіти.

Зрошене зорями небо
Тулиться, дихає мліє.
Нам бігти сьогодні не треба,
То хай же нас щастя зігріє.

Сиплеться світло так лунко,
За видихом, листям, тобою.
Пірнає у душу цілунком
Та ранньою пахне весною.

Ловлю у долоні твій дотик
Плекаю тендітність, як мрію
Ми разом. І доля не проти…
І я від цих рук шаленію.

Згорає наш час все стрімкіше
Лиш небо однаково чорне
Та з кожним цілунком міцніше.
Ця ніч нас до себе пригОрне.

Звільнитись так прагну від світу,
Та знов тебе в ніч відпускаю.
Прекрасну, надіями вкриту
Із дотиком кольору раю.

В очах немає більше покриття
І хтозна чи воно надалі буде,
А ти безцеремонно пнеш у груди
Загублене між почуттів життя.
Розп’яте між віконних перехресть,
Прищемлене трамвайними дверима,
Але як Купина — неопалиме,
І досі ще тримається за честь.
І досі намагається цвісти,
Зусиллями спинається на ноги,
І б’ється, щоби БУТИ до знемоги…
То дай же БУТИ! І не відпусти..!

Надворі темно,
Хоч око виколи…
З тобою ревно
мовчати звикли ми…
Давай помовчим,
Про те, що хочеться.
Виттям ми вовчим
Пізнали ночі ці.
І як з тобою
Життя, нам будеться
Годинник – боєм…
Земля все крутиться…
Куди ішли вдвох?
Чим душу краяли?
І де наш Бог був,
як час ми гаяли?
Куди твої йдуть
Трамвайні колії..?
Вкажи мені СУТЬ…

Я в меланхолії…

Наперекір стихійним лихам
Хворіє небо наскрізь чорнотою,
Кохається із вітром без упину,
Не знає грім розлючений спокою –
Все гуркотом окутує рівнину.

Та блискавки – грози нестримні доньки
Світ виціловують так палко і пекуче,
Здійняв полин у небеса долоньки:
«Занадто існування це болюче…».

Тремтять тополі, носяться від жаху,
Із боку в бік, із темряви у світло.
В кімнаті ж тихо та немає страху
І п’янка ніжність у обіймах квітне.

Цілую лагідно голівоньку у тім’я,
Пірнаю пальцями у шовк твого волосся,
Топлю в долонях личенька проміння
Та чую лиш як серденько зайшлося.

Вмальовує у сутінки нас вечір,
Але про часу плин я забуваюсь.
Твої тендітні обіймаю плечі
Й так милих вуст губами доторкаюсь.

І враз життя вражає блискавиця,
Розганя кров по тілу навіжено,
Твій поцілунок, мов жива водиця.
Розносить світло в серденько по венах.

Підношу небу за ці миті вдячність.
Воно святе, хоча і почорніло.
Й твоїй душі такій багатозначній,
Що оживила щастя й кволе тіло.