(За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба»)

Безглуздо, швидко все скінчилось,
А вчора ще щасливий був…
Кохать і жити не судилось,
Я батька, Русь і честь забув.

Хай тричі проклятий я буду,
Громи поб’ють мене нехай,
Та очі ті я не забуду,
Що обіцяли вічний Рай…

Я швидше згину наодинці,
Дозволю чорту душу вкрасти,
Ніж хоч одній її сльозинці
З очей блакитних дам упасти…

Що щастям є для мого батька?
Це вільна Русь і мертвий лях.
А я волію бути з нею,
Хоч проковтне мене земля!

Що я верзу? Прости, Всевишній!
Та я ж хатину хочу мати
Коло Дніпра, круг неї – вишні,
І сина правді научати…

Та як йому тоді сказати,
Що батько – зрадник? Боже мій!
Ганебної я гідний страти,
А не про щастя світлих мрій.

Додому рветься в світі кожен,
Душа летить під свій покрів.
Без рідних довго ми не можем,
І тужно нам без матерів…

Матусе! Матінко! Рідненька!!!
Пробач мене, дурну дитину!
Не закривай своє серденько
І… помолись іще за сина…

І за кохану помолися,
Як ти молилася за мене,
Та в небо марно не дивися,
Мене не буде там. О, нене!

Мій вирок – пекло. Так судилось.
Я зрадник, проклятий – і край!
Хоч очі, що з теплом дивились,
Так обіцяли вічний Рай…

Я винен…

Літні мізансцени осінньої вистави про любов…
і зраду.
Тактика й маневри вмілого актора кличуть в сон
листопаду.
Так противишся напам’ять вивченим провокаціям…
й піддаєшся.
Ще століття й засинатимеш під гучні овації
свого серця.
Йдучи в люди одягаєш по за ширмою маску вірності…
хто повірить?
Не сховати навіть фарбою цинізм цінностей
й хтивість звіра.
Всіх коханок називаєш маріонетками…
і ляльками.
Біль від зрад лікується не таблетками,
А думками.

…Брехатимеш знову йому про те, що кошмар наснився.
Подушка слізьми намочена – хоч викручуй.
Твій ангел боротись за сон вже давно втомився.
Образа на зраду щоночі – як змій гримучий…

…І знову сміятися будеш від того, що в сні злякалася.
Про те, що брехати – не гарно – давно забула.
Хотів кардинальних змін – ти за ніч мінялася.
Ридало знецінене серце, а ти просто його не чула…

…Грайливо йому посміхалася, ніби й нічого не бачила.
Душа навпіл краялась від одного брехливого погляду.
Всі провини й гріхи готова була пробачити.
Доглядала за ним, хоч самій так хотілось догляду…

…Поступившись йому в грі один на один – зламалася.
Так хотілося бути в його житті єдиною.
За останню найтоншу нитку весь час трималася.
Годував її то суничним морозивом, то провиною…

…Замість нього щоночі мокра від сліз подушка.
До безтями боялася лиш одного – втрати.
Шепотів тихо змучений ангел вві сні на вушко
Дивну казку про те, що не слід частих зрад прощати…

Ти пробач, та я зовсім не хочу
Ні одну з найсолодших ночей.
Губи в губи і очі у очі-
А на ранок лиш сором пече.

Ти почуй у словах своїх правду.
Долю вкрадену не обіцяй.
Хоч як хороше вдягнена зрада,
Та це — зрада і біль у серцях.

Ти пролий із душі свою музику:
Найчистіший, дзвінкий водограй.
Хай душа стане вірною музою.
Ти послухай її і заграй.

Ти повір, твої крила — вони твої.
Їх ніхто не відніме й не дасть.
Ген птахи повертаються з виріїв.
Ти до себе також повертайсь.

Я залишусь тобі журавлиною:
Кислий смак на солодкі вуста.
А для іншого стану Єдиною.
Буде так. Завше так. Тільки так!

Я йду, кричати вслід не треба…
Я йду, залишишся одна,
Ти маєш все, що дало тобі небо
Я йду, а ти лишаєшся сама…
Залишу лиш сльозу, мов дощ в пустелі
Та кілька слів, ти їх не забувай
Ти просто так лежатимеш в постелі
Я йду, прости мене і прощавай.
Питати ти не смій про мене
Ніхто й не скаже, як би не хотів
Та вітер буде завжди коло тебе
Але тепер він не такий, він онімів.
Мовчать вуста, закриті очі
Десь тихо віє вітрюган,
Вже зникло все, пішло десь в осінь
Була не я, то був обман…
Тебе я полонила легко-легко
Я ключ до тебе враз знайшла
Я зла, я мстива, я сліпа і бридка,
Я те, що ти прийняти не змогла.
Забудь мене, тобі я більш не треба,
Забудеш все та молодість пройде
Ти просто горда, я втекла від тебе
Ти не шукай мене ніде…
Прийшла нізвідки і піду в нікуди
Зробила справу, марно все мінять,
Ім’я моє лиш пам’ятати треба
Моє ім’я-кохання. Це треба поважать.

пісня написана для дуету в дужках слова {чоловіка},(жінки)

Кав, ярня в готелі
Червоне вино
Танцюємо вдвох
Повільний танок
І скрипка спокуса
Нам крає серця
Забутися змусить
Мелодія ця

ПРИСПІВ:

Які брудні та чисті наші танці
{Бо ми коханці},( Бо ми коханці)
Навіщо доля нас з тобою поєднала
{Якби ж то знав}(Якби ж то знала)
{Ти не одна}(І ти не одинокий)
Любов за спокій, любов за спокій
(І я тепер себе ділити мушу)
{Я втратив душу, я втратив душу}

Піднімемось в номер
Весь одяг зірвемо
У ритмі одному
Ми зараз живемо
Нам одяг не треба
Бо ми відлітаєм
До сьомого неба
І не пам, ятаєм

ПРИСПІВ

{У тебе є син}
(У тебе дочка)
Обручки блестять
На наших руках
Ми тонем в коханні
Ми стогнем від болю
Нас крає питання
За що ти так, доля?

Зорепадом бажань,
Буревієм зізнань
Розлечуся.
Вип’ю краплю дощу,
Всі мовчання прощу.
Зупинюся.
Крок до прірви один,
І тринадцять сходИн
До безодні.
Лиш молочний туман,
Залишивсь сам на сам.
Без рапсодій.
Хоч кричатиму я,
Що давно не твоя –
Не повіриш.
Лиш за руку візьмеш,
Від межі відведеш.
І не схибиш.
Вітру злісного свист
Наді мною повис.
Я німію…
Ноти грому сумні,
Не впізнати мені.
Вже не вмію.
Відреклася від слів,
Все – як тИ захотів.
Не пробачу.
Зрада пеклом пече.
Ти цілуєш плече.
Вже не плачу.

Впав листочок – життя обірвалося.
«Що з тобою?», – краса запитала?
Але я не змогла обізватися –
На теплій землі лежала.
Здавалося, сили втратила
Не те що б сказати – жити…
Та, в кого вірила – зрадила.
Немає більш чим дорожити.
Рвана рана найдовше гоїться.
Особливо, коли на серці.
Так болить, що в очах аж двоїться.
Стоп-сигнал: душа в небезпеці.

Впав листочок – життя обрізали.
«Як же так?», – краса запитала.
Сонце в небі немов повісили.
А я тихо собі стогнала.
І проходили повз, наступаючи,
Роздиравши найглибші рани.
На якому вже світі, не знаючи,
Ще ридало моє сопрано.
Найболючіший біль — не від болю.
І вина тут не має значення.
Щоб не йшло все в житті війною –
Треба вміти просити пробачення.

Моя перша біда – він.
Його ніжні слова. Марево.
Звинуватила часу плин,
А до часу йому однаково.
Відлітала у інші виміри,
Намагалась очиститись. Марно.
А у щастя вже інші розміри.
Замість «гарно» тепер «негарно».

Моя друга біда – ти,
Твої очі й вуста. Спогади.
Пахне гіркий біль самоти,
Коле тонкий шовк одягу.
Пам’ятаю усі тонкощі,
Запах губ і очей. Солодко.
Це все кляті-прокляті ревнощі.
Замість «тепло» тепер «холодно».

Моя третя біда – я.
Мої «хочу» й «потрібно». Мрії…
Його вірність і зрада твоя.
А мені – лиш шматок надії.
Крізь розбиту ущент душу
Чужі очі дивляться з докором.
Я, напевно, забути мушу,
Але… Спогади, кляті спогади.

Натщесерце молюсь ангелам,
А у серці все ті ж протяги…
«Не судилося», – кажуть люди, нам…
А у пам'ять з минулого потяги…
Час загоїть, зашиє рану,
І залишаться лиш рубці…
Обпікатиме лиш так само
Сльоза спогадів на щоці.