Безсилля
Ти легко й красиво ввірвалась в реальність
У танці із теплими краплями дива,
За сміхом сховала свою вогнепальність.
(Так серце ніколи не билось красиво)

В короткій спідничці відкритості й віри,
З розпущеним сном і волоссям, як нічка,
Ти гралась словами, мов холод по шкірі,
І раєм для мене була твоя щічка.

А я й не пручався, програв добровільно,
В кайдани долоні віддав закувати
І подих заткнути до болю насильно
Від захвату й щастя не міг не віддати.

Для тебе я лагідний плюшевий котик,
Якого все сонно горнеш до обличчя,
Даруєш крізь відстань пронизливий дотик
Й з усмішкою слухаєш, як тебе кличу…

Все віє вологою зрошене літо,
Цілунками погляд окутує губи,
А я так обожнюю тебе любити,
Хоча ти для мене прикрашена згуба.

Що я називаю життям, тим ти граєш,
Та й з сонечком бавишся, ручки здійнявши,
І мене як в казці покинути знаєш,
Та «ніжна моя» я з тобою назавше.

Простирадло феєричності
Здіймаєш погляд й виринає сонце,
Кліпанням вій розвіюєш туман.
Від ніжності м’якішає бетон цей,
У відчаї стриба з даху обман.

Всі розкриваєш усмішкою квіти,
Й палким цілунком ранок підіймаєш.
Цю ніч разом вдалося нам прожити,
І ти так сильно близькість цю кохаєш.

Серденька стук, неначе озвірілий,
І сонця намагання ухопитись.
На смуток ми давно уже забили —
Із переможеним немає сенсу битись.

Німого даху нехитка підтримка
І до знетями люба висота.
Зростає наше щастячко так стрімко,
Що лагідність, мов з мрії пророста.

Цілуєш так тендітно, як востаннє,
Мов кожен дотик консервуєш в вічність.
З черговим вдихом вироста кохання,
І у цей світ виводиться як ніжність

Ми набираємо вдвох вітру повні груди
Й зриваємося з даху в свіжий ранок.
За твою Усмішку немає більше чуда!
Цьому підтвердження – цей сон і цей світанок.

Як летіла над містом Жар-птиця, крилом золотавим
Порошила казками на добрії сни перехожим.
Проводжала заграву, і в ніч назавжди забирала
Найкожнісіньку думку, що спати не дасть, розтривожить.

Забирала зажуру із вірних сердець материнських,
Дарувала натомість обійми дитячі і щирі.
«Най не будуть,» — гадала Жар-птиця. — «Сьогодні журитись!
Най, бо дай, в світлім сні відпочинуть від праці, і в мирі!»

Ніжний помах крила навівав теплі сни для малечі:
Про цукерки й ведмедика. Також — про тата і маму.
Про казкові пригоди (що бабця розкаже під вечір).
І малеча у сні посміхалась: так тішилась снами.

Забирала Жар-птиця в закоханих сумнів найменший,
А потому лишала в їх душах лиш пристрасть і щастя.
І закохані, звісно ж, зітхали, але уже легше,
Їх серця виривались з грудей так солòдко і часто!

Для усіх, хто кохає й для тих, хто не знає про радість,
Для великих й малих, і для правди, і для небилиці,
І для добрих і злих, і на юність і також на старість:
Вистачало для всіх дивних снів у чудної Жар-птиці.

Так летіла над містом Жар-птиця, й крилом золотавим
Розмітала по небу тривоги, незгоди і будні.
Проводжала заграву, і радісно нічку вітала.
Дарувала натхнення, казковість і посмішку людям.

Це так просто
Давай разом пірнемо в казку,
Розлуку смутку віддамо,
Мов птицю, осідлаєм ласку
Й на сьоме небо злетимо.

Зірвемо там ми щастя квіти,
Вплетемо в нашу ніжність їх,
Веселці будемо радіти
Й посіємо усюди сміх.

Знімаймо швидше всю одежу,
Щоб не затримувала злет.
Вуста твої я по бентежу
Та попаду до їх тенет.

Повіками сховаю погляд
Й загострю неба відчуття.
За насолоди гарний догляд
Триматимусь, як за життя.

Із кожним небом все частіше
Зриватимуться з місць серця,
А я цілую все ніжніше
З завзяттям юного митця.

Ясним промінчиком засяє
У наших душах цей політ
І ми його запам’ятаєм
Ще на десятки гарних літ.

Ти розгубило всю колоду карт,
Моє хороше, неуважне літо,
Як хочеться теплом тебе зігріти,
І взяти новий, непочатий старт.

Відкрило кожен козир свій усім,
Жита і вишні – вже відомі масті
Я ж все одно живу у казці
Й міняти не збираюсь дім!

Казкова феєрія, шоу сердець,
що не знайшли відповідних костюмів.
І хай йому, хай йому, хай йому грець!
Розбитий флакончик парфюмів.

А Сонце, допоки вгасали душі,
збирало ангелів — донести їх в Рай.
Але жоден ангел не спуститься вниз.
Живи — не живи, вмирай — не вмирай…

Сталева птаха в полум"ї бризнула кров«ю,
здалося, зломила своє зле крило.
Засліплені очі коричневим сонцем.
У цій диво-казці, мабуть, все було…

Хоч є в кожній байці крапелька правди,
та в цій тої краплі навряд чи знайти…
Жінка загинула, весь рід зазнав втрати.
Не ангели співали — кати.

І птасі очі сліпить.
За сталь сильніший материнський крик.
Зойк, що й Сонце здатен з неба збити.
І на іконі лик, і душ левиний рик.
І ангели вже ситі.

***

Десь там, за хмарами, де заховався Бог.
Десь там, за хмарами, показують страшне кіно.
Десь там, за хмарами й сузір'ями тривог.
Десь там, за хмарами, Господь із душ складає доміно.

___________________
28.03.2004

Не зупиняйтесь вірити в казки!
Щасливий той, хто щиро в казку вірить!
І яскравішими стають життя мазки,
В буденних звуках чути арфи й ліри.
У сірій суєті, липких, як жуйка днів,
Заграє враз веселка різнобарв’ям,
Щасливий той, який повірити зумів,
Що світ, як казка – добрий, світлий, гарний!

Йшла зима у ніч шляхами срібними
У рудому світлі ліхтарів.
Іскри-зорі мерехтіли, блимали,
Розтікались шовком по землі.
Йшла зима у ніч, стелилась казкою
Із тонких кришталиків води.
Люди йшли собі, повиті її ласкою,
В коси заплітаючи сліди.
Йшла зима у хутряній одежині
Легко, ледь торкаючись землі.
І вінчальним вельоном мереживним
Плуталась у голому гіллі.
Люди йшли, зажурені турботами:
Очі — в землю, в «завтра» — всі думки.
І зима лишалась під чоботями.
Танули сніжиноньки-зірки.
Та вона все йшла, не помічаючи,
Що даремно красила стежки.
Чистотою снігу причащаючи
З щедрої холодної руки.

У лоні ночі
затихлі речі
щось шепчуть тихо
собі під носа…
Це ходить котик:
він для малечі —
легкий наркотик.
Мені на плечі
заплигнув м'яко
і м'яким знаком
так умостився
і терся носом…
Я під гіпнозом…
Це розслабляє,
і заставляє
зігнути губи
в легеньку смішку…
А тишком-нишком
маленькі мишки
шкребочуть ніжками
десь під ліжком…
Чи то здалося?
Адже мій котик
не ворухнувся —
від муркотіння
тремтить животик.
У лоні ночі
ожили речі
і казку шепчуть
дрібній малечі…