Лежить моя країна у руїнах.
Лиш сумно блимає небесними очима.
О, калинова, рідна, солов’їна!
Тебе підтримати би дужими плечима!
На руки взяти, віднести в палати,
Посадовить на різьбленому троні!
Пошаною й любов’ю годувати!
Омити щастям твої стопи і долоні!
Та нині не спасіння – голосіння
Чомусь затіяв мій народ хрестатий:
Ш’ють чорний одяг, не святий весільний
Аби не рятувати, а ховати.
Гов, люди! Схаменіться! Озирніться:
Лежить ЖИВА країна край дороги!
Знесилена, пораненая птиця!
Та не жалю благає – допомоги!
Крізь час, крізь муку простягнімо руку!
Хай дівчина знедолена здійметься,
Умиє личко, вдягне файну сукню,
І запанує, як судилось – в нашім серці!

Розлука розлучає руки.
І навіть якщо не на довгий час —
душевні і сердечні муки
чимдужче обнімають нас.

Ці дні — бар'єри для долання.
І навіть якщо тяжко так,
що в грудях ніц немає крім зітхання,
нас не піддіне відчай-гак.

Ці дні розпалюють багаття.
І навіть якщо сум пече,
вже через мить відчуєш щастя,
відчуєш тепле, рідне, любляче плече.

Прокинулась зі сну любов,
Й ще заспаними карими очима
Поглянула у дзеркало, і знов
Ніяковіло знизала плечима.

Ніяких планів на прийдешній день,
Вчорашній чистий аркуш у сьогодні,
В дорогу недоспіваних пісень,
Переписала сотнею мелодій.

У сні просилась в тисячі сердець,
Та всі були з іржавими замками…
Лиш час звела даремно, нанівець,
Благаючи відкрити не словами.

Не стукала, а заглядала в кожне,
Прохаючи сховатись від дощу.
Проте, хто не любив, казав «Не можна»,
Розчарувавсь хто, плакав «Не пущу».

Застала ніч її в пустім осіннім парку…
Втомилася, знесилилась, лягла
На зломлену, та все живу ще лавку.
І тихий сон на себе одягла.

Засохле листя лоскотало душу,
Сліпучі зорі падали до ніг…
І навіть вітер тиші не порушив –
Сплячу любов образити не зміг.

А потім хтось незграбний всівсь на лавку,
На зломлену, та поки ще живу…
Хтось плакав… Хтось ридав… Чекав хтось ранку…
«Наздожену», – кричав, – «наздожену!..

Наздожену, благатиму пробачення,
Зречусь всього, молитимусь лиш їй.
Одна вона на світі має значення,
Усе віддам за фразу «Тільки мій»…

Моя любове, де ж ти заховалась?
Куди втекла, чому мене зреклась?
«Я тут! І я жива!», – любов кричала.
«Не я зреклась!.. А ти, юначе, зріксь…».

Я не вірю в любов, але вірю в інстинкти —
Саме вони змушують швидше бігати кров.
Любов — це почуття (так, це можливо),
А, може, лиш формула дуже складна?


( Читати далі )

Спинився час… і подих став важким.
Німа стіна росла, немов на дріждях.
А на очах дві крапельки роси
Переростали у струмок ще більший.

Торішній біль переродився знов.
З голками в серці впала на коліна.
«А хто Любов? А хто така Любов,
Щоб голосом чужим казати «винна»?!!!

Пліч-о-пліч йшли, минавши підлу зраду,
Збивались з ніг, встававши знов і знов.
Вердикт сприйнявши за просту пораду,
В черговий раз розгнівали любов.

Спинився час… спинився ритм у грудях.
Клялася, плакала, просила і кричала…
Дев’ятий день нема її на людях…
Дев’яту ніч вона одна стрічала.

Втрачаєш розум від думки одної
Мурашки по тілу ідуть війною
Ти хочеш і пристрасть тебе полонила
Чому ти тоді мене не спинила
А зараз я спогад, я зараз минуле
Мене відпустила але не забула
І я відпустив, і я не забув
Та ми встановили на мрії табу

ПРИСПІВ

Табу на мрії, Вето на любов
БожевОлію я без тебе знов
Нема законів є лиш я і ти
І перепона — спалені мости

Здавалось раніше — нічого не спинить
Та ми збудували самі собі стіни
Ми думали легко розлучені зможем
Та небо на небо без тебе не схоже
Сама ти відверто зізналась мені
Що день то не день, і ніч то не ніч
І я не правий, не правою була ти
Час вето й табу усі руйнувати

ПРИСПІВ

Табу на мрії, Вето на любов
БожевОлію я без тебе знов
Нема законів є лиш я і ти
Любов відновить спалені мости

Проклятий той час,
коли тебе побачила.
Зв«язала доля міцно нас — її я досі не пробачила.
В вогні горить душа моя,
білью та розпачю залита.
Провина тут лише твоя!
невиністю наскрізь покрита…

Я розриваюсь
між світами.
І намагаюсь
прийти до тями…
Розчарувалась
в житті усьому.
Я помилялась
в тобі одному!..

Іду над прірвою щораз
в її безодню поринаю.
Та не існує більше нас,
бо вже тебе я не кохаю.
Проте в ілюзії моїй
все ще тебе я пам»ятаю.
Та у відбитках власних мрій
бачить тебе я не бажаю!

Я розриваюсь
між світами.
І намагаюсь
прийти до тями…
Розчарувалась
в житті усьому.
Я помилялась
в тобі одному!..

У келихи налито
Святковий стіл накрито
І повернулось літо
У мОї почуття
І ти прекрасна знову
Приємна в нас розмова
І ближче з кожним словом
Наших губ злиття

ПРИСПІВ:

За дотик твоїх вуст
За блиск твоїх очей
На світі я живу
В мені любов тече
За усмішку твою
За мить з тобою вдвох
Я келих цей доп'ю
Бо поєднав нас Бог

Яка приємна тиша
Удвох з тобою лише
І у думках я пИшу
Пісню про любов
І більш ніщо не треба
І ми під сьомим небом
Співаю я для тебе
Знов і знов

ПРИСПІВ

Білою сторінкою на очі,
думкою-стрілою поміж скроні,
до мене прийшов роздум
і його тінь холодна.
Запущений як в голку
бездомна нитка
крізь мій мозок
проходить струмом буревій.
Він нахиляє осокори,
він дуб схиляє до землі,
він у подобі райської змії,
мені спокусу шле вкусити…
Бо яблуко в руках у Єви — то любов.

Любов кохаю, кохання люблю
І не розумію любов свою.
Навіщо і треба? Просто живу.
Живу…
і без тебе не проживу.

Проживу…
без кохання, без нього не зле,
Якщо мати знання,
і тільки одне:
Тяжке кохання, люблю тебе, жду,
Кохай мене — свою любов легку

© Олександр Приходько (Folkone)
23 листопада 2008