Ґарротою вдавити попри день,
залишить сина без пісень.
Все може закінчитись.

Необережний крок твій.
Лиш один — достатньо.
І вже не зникне ніч.

Задавиш у собі любов,
наче подушкою у сні.
І вона може не вернутись.


_______________________
05.11.2008

До неба підіймаєш
Єдиним поцілунком
Немає порятунку
І виходу немає
Один єдиний погляд
Глибокий очі в очі
І я співати хочу
Від того що я поряд
Один єдиний дотик
Мурахи йдуть війною
Не знаю що зі мною
Та я цього не проти

Не піднімаєш трубку
Вже шостий раз я дзвоню
І безліч телефонів
Я викидаю в грубку
І лиш говорять друзі
То й що, що не з тобою
Та й здатися б без бою
Піти по темній смузі
А в пам’ять знов ввірвались
Всі миті наші разом
Всі болі і образи
І те як цілувались

І як після вечері
Сказали, що не варто
Забули – це не жарти
І зачинили двері
Лишились на кордоні
Ненависті й любові
Стискаючи до крові
Шматочок скла в долоні
Упало й на підлозі
У рамці наше фото
Його я склею потай
З любов, ю ж так не в змозі

Впиватися яблучним соком
з твоїх перешерхлих долонь;
ридати всевидячим оком,
змітаючи сиве зі скронь;
співати штамповані оди
твоїм яблуневим вустам;
водити в саду хороводи,
дивуючи танцем кота;
злітати безкрилим пінгвіном
до синьої бані небес;
вбивати думки анальгіном,
наслухавшись радіоп"єс;
чекати небесної манни
в пустелі прожитих років…
Такої любові, мій пане,
від мене ти завжди хотів?

А знаєш, шукати марно
любов у вчорашних мріях.
Ти був до нудоти гарним,
а я — мов стара повія.
Ти знав як потрібно жити,
я ж вічно боялась смерті.
Ти дам підкоряв на Криті,
я сльози ковтала в Перті.
Тобі всього світу мало,
мені ж забагато волі…
А знаєш, я завжди знала:
ти — вибрик моєї долі…

Я не розумію, що я роблю,
хоча тебе я сильно люблю,
разом бути ми не можем,
і ніхто у цьому нам не допоможе.

Я не можу ці слова тобі сказати,
бо себе ще не готова переконати…
Мої слова ніж у серці неначе,
але повір це нічого не значить.

Я знову як поет,
пишу вірші — і вже про нас,
нам необхідно залишитист тет-а-тет,
хоч рани загоює лише час…

І вже до кінця догоряє нічка,
і в який раз безсонна нічка,
і я знову згадую тебе,
напевно це колись мине…

Що мішає нам сам суди.
Що мішає нам поряд йти.
Це тонка нитка знаю я,
що між нами колись пролягла.

Любов окрилює.
І майже всі, одержавши крила,
в результаті все-одно
з часом уподібнюються
Ікару.

Лежить моя країна у руїнах.
Лиш сумно блимає небесними очима.
О, калинова, рідна, солов’їна!
Тебе підтримати би дужими плечима!
На руки взяти, віднести в палати,
Посадовить на різьбленому троні!
Пошаною й любов’ю годувати!
Омити щастям твої стопи і долоні!
Та нині не спасіння – голосіння
Чомусь затіяв мій народ хрестатий:
Ш’ють чорний одяг, не святий весільний
Аби не рятувати, а ховати.
Гов, люди! Схаменіться! Озирніться:
Лежить ЖИВА країна край дороги!
Знесилена, пораненая птиця!
Та не жалю благає – допомоги!
Крізь час, крізь муку простягнімо руку!
Хай дівчина знедолена здійметься,
Умиє личко, вдягне файну сукню,
І запанує, як судилось – в нашім серці!

Розлука розлучає руки.
І навіть якщо не на довгий час —
душевні і сердечні муки
чимдужче обнімають нас.

Ці дні — бар'єри для долання.
І навіть якщо тяжко так,
що в грудях ніц немає крім зітхання,
нас не піддіне відчай-гак.

Ці дні розпалюють багаття.
І навіть якщо сум пече,
вже через мить відчуєш щастя,
відчуєш тепле, рідне, любляче плече.

Прокинулась зі сну любов,
Й ще заспаними карими очима
Поглянула у дзеркало, і знов
Ніяковіло знизала плечима.

Ніяких планів на прийдешній день,
Вчорашній чистий аркуш у сьогодні,
В дорогу недоспіваних пісень,
Переписала сотнею мелодій.

У сні просилась в тисячі сердець,
Та всі були з іржавими замками…
Лиш час звела даремно, нанівець,
Благаючи відкрити не словами.

Не стукала, а заглядала в кожне,
Прохаючи сховатись від дощу.
Проте, хто не любив, казав «Не можна»,
Розчарувавсь хто, плакав «Не пущу».

Застала ніч її в пустім осіннім парку…
Втомилася, знесилилась, лягла
На зломлену, та все живу ще лавку.
І тихий сон на себе одягла.

Засохле листя лоскотало душу,
Сліпучі зорі падали до ніг…
І навіть вітер тиші не порушив –
Сплячу любов образити не зміг.

А потім хтось незграбний всівсь на лавку,
На зломлену, та поки ще живу…
Хтось плакав… Хтось ридав… Чекав хтось ранку…
«Наздожену», – кричав, – «наздожену!..

Наздожену, благатиму пробачення,
Зречусь всього, молитимусь лиш їй.
Одна вона на світі має значення,
Усе віддам за фразу «Тільки мій»…

Моя любове, де ж ти заховалась?
Куди втекла, чому мене зреклась?
«Я тут! І я жива!», – любов кричала.
«Не я зреклась!.. А ти, юначе, зріксь…».

Я не вірю в любов, але вірю в інстинкти —
Саме вони змушують швидше бігати кров.
Любов — це почуття (так, це можливо),
А, може, лиш формула дуже складна?


( Читать дальше )