Опівночі проллється місячний серпанок,
Наповнить сяйвом квіти у саду,
Чарівність ночі виведе на ганок
Її — простоволосу, босу і сумну.

Вона пройде між рясними кущами
Троянд, жасмину та бузку,
Туди, де під зеленими гілками,
На лавку

Читать дальше →

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

От і літо переполовинилось,
Вже до осені хиляться обрії…
Наші спомини лишаться добрими-
Не пектимуть своїми провинами…

І відходять експресами місяці,
Ні на кого із нас не чекаючи,
І не слухають зойків розкаяних —
Глушать їх металевою піснею…

Вітер з рук так раптово вихоплює
Дні-квиточки проткнуті компостером
(Не минаючи жодної постаті..)
Їх несе… розсипаючи попелом…

А блискавки міняють ніч на день,
Якісь далекі дуже внуки сонця,
Ну а в крові зашкалює вже стронцій,
Як і у всіх позаземних людей.
Стою сама розхристана і боса,
В калюжі ніч відбилась, і в очах
І у якихсь незвіданих речах,
Куди ще не дісталась літа осінь.

 

2 олівця лежало на столі

Два жовтих, наче сонечко яскраве

До цього часу рахувала дні ,

І скільки буде ще воно ласкаве.

Можливо місяць буде ще тепло ,

А може все на цьому і зависне

Підуть дощі і буде холодно,

Ніби підстроїв хтось усе навмисно.

Два олівці лежало на столі ,

А я на них дивилась і сміялась

Без них не можу я прожити дні,

Хоч якби сильно я і не старалась.

Беру у руки я один хоча б

І починаю мучити папір я

Ну що намалювати так,

Графіт щоб на папері був як пір я

Легким і непомітним водночас.

Роблю я штрих, затримую дихання,

Щоб він манив поглянути ще раз

На здійснення мого бажання.

2 олівці лежало на столі

І їх я мучила доволі ,

Ось так римуються рядки

Що склались ніби мимо волі.:)

(Невеличка імпровізація, коли 2 олівці дійсно лежали на столі переді мною і захотілось просто спробувати написати про прості речі) 

Світло та пекучі погляди
Білий світ цей поникнів білЯ Твоїх ніг
Й до від'ємності тихим став спокій.
Відірвати свій погляд від Тебе я міг,
Та втопився б у болі глибокій.

Серце молотом важким гамселило в груди,
Як Ти вкотре повіки здіймала.
Воно вічність Тебе ще кохати так буде
Й тої вічності буде ще мало.

Не забуду ніколи я личко оте,
Що купалося в ніжнім промінні.
Хоч ще літо триває і щастя цвіте,
Мрії вже романтичні, осінні.

Раптом усмішка простір розітне проста
Й спалить мене наскрізь зсередини,
Буде тліти лише оболонка пуста,
Ця нікчемна частинка людини.

Десь втече засоромлячись неба краса
Перед ніжністю Твоїх очей,
А тендітна та мила ранкова роса
Згине, ледве торкнувшись плечей.

У промінні Твоєму згорає страждання,
У обіймах вмирають тривога і страх...
Завжди будеш Ти, Сонечко моїм коханням
Й вічно житимеш в думці і снах.

 

Курсив часоплину
У твоїй весні
Тихі кроки сумні,
Теплі руки пекучі
Та безсмертні пісні.

В твому літечку краснім,
Щирим й трохи сучаснім
Птахи щастя співучі
Й вогні дяки незгасні.

У зимі твоїй тихій
Зазнає острах мій лиха
Завмре цілунок навіки
Замерзне гордая пиха.

А у осені милій,
Та до болю щасливій
Знайду для серденька ліки
Серед листків заметілей.

 

Ти розгубило всю колоду карт,
Моє хороше, неуважне літо,
Як хочеться теплом тебе зігріти,
І взяти новий, непочатий старт.

Відкрило кожен козир свій усім,
Жита і вишні – вже відомі масті
Я ж все одно живу у казці
Й міняти не збираюсь дім!

Це літо заблудилося в росі,
І час-чаклун вже пророкує осінь,
А я цілую неба вічну просинь,
Ловлю за хвіст краплинки-карасі.

Кінець весні. Вона догоріла з останіми променями сонця, або просто втікла. Благала її залишитись вона не чула. Гуляла босою по калюжах. Змочила ноги, захворіла і плакала. Із температурою ловила для мене зорі з неба, торкнула місяць і він впав. Впав і розбився. Рожевий туман стояв над селом. Ніжне марево осені... Але вже літо... Ходила босою по полуниці. Малювала вечір. Мріяла... Про що? Не знаю, про все... Про все на світі... Відкілясь доносяться рапсодії ночі. Зірки зміряють річку, своїми мініатюрними кроками. А я склеювала місяць... Зібрала деякі шматочки. Ті, що вціліли. Дала йому назву, поки він ще молодий. Заснула. Бачила сни про зиму. Змерзла і прокинулась... Там за селом вставало сонце...

Читать дальше →