Дощ знову викреслював свої візерунки на склі. Мокрі доріжки перепліталися, зливалися в єдине ціле і стікали на дерев'яну обшарпану раму. Там збиралися в калюжки і капали на парасольки горопашним перехожим. З неба падали то пластівці мокрого снігу, засипаючи асфальт сірою плівкою, то сочився дощ, змиваючи цей тонкий ненадійний шар.
  Вона сиділа на краю гойдалки, і їй було абсолютно все одно, що там відбувається за межами її думок. Все ж таки, якось було незвично сидіти ось так, без парасольки під снігодощем. Але вона вперто продовжувала сидіти, знаючи, що ось ще трохи, і вона потім буде лежати вдома під ковдрою з чашкою кави в руці, чхаючи і кашляючи. І обов'язково буде корити себе за те, що знову застудилася. Але це ж буде потім, а зараз чи не все одно? Напевно, ні. Треба бути розважливою. Дорослішати. А не хочеться. Так що вона продовжувала сидіти в очікуванні незрозуміло чого. Адже і зустріч ні з ким не призначена, і погода мерзенна, і взагалі. Але ось закортіло сидіти під цією мжичкою і все тут. Ні про що особливо не думаючи. І ні про кого, втім, теж. Вона ж не сумувала. А просто сиділа.
  Думки перескакували з одного на інше. Що бачу, те й співаю, називається.
Хрипко крикнув ворон. Хоча ні, який там ворон у місті-то? Звичайна галка.
Он змерзла худа кішка залізла в сміттєвий бак в надії відшукати щось їстівне. Ну от що в сміттєвому баку може бути їстівного? Га? А кішка вперто шукає. Адже їй їсти хочеться. Усім хочеться. А сміття давно не вивозилося, і брудні кульки вже зсипались на землю. А це ж центр міста, все-таки. Соромно? Та зовсім не соромно. Ця опція у всіх уже давно застаріла.
  Вода збиралась в брудно-коричневі калюжі, поглинаючи рідкісні сніжинки. Вода збиралась в брудно-сірі калюжі, з кожною краплею стаючи все мутніше. Яма, вирита дитячими ногами під гойдалокою з-за частого катання, теж наповнилася. Таке собі озерце. І от сидиш ти прямо над цим озерцем і дивишся на своє тремтяче віддзеркалення, яке тобі то єхидно підморгує, то хижо шкіриться у відповідь на твій розгублений вираз обличчя. Потім розмивається знову, а калюжа ще більше розповзається. Розумієш, що якщо ось прям зараз не злізеш з гойдалки, то до мокрої суші доведеться пливти. Зітхнувши, починаєш трохи розгойдуватися, щоб дострибнути дальше і не потрапити у воду. Стрибок. У відповідь плямкаюче «хлюп!». І всі джинси мокрі. Ну не доплигнув, ну то засмучуватися чи що? А ось розсиджуватися під дощем не треба. І не думати теж. Ну і що з того?
  Ні, навіть думок не залишилося. А навіщо?
  Взагалі-то, це найстрашніше і дурніше питання. На яке так і підмиває відповісти «А затим, не твого розуму діло...»
  Приходиш додому, вмикаєш чайник, знімаєш мокрі шкарпетки і джинси, думаючи: «А, ну його, завтра виперу, все одно ж не вийду нікуди.» Потім наливаєш чай, а не свою улюблену каву, адже вже пізно, береш трошки печива і книгу. Вкриваєшся ковдрою, потихеньку випиваєш весь чай, від печива не залишається і крихточки; рядки у книзі якось пливуть перед очима, втрачаючи будь-який сенс; на вулиці шумить дощ, і ти пірнаєш у солодкий і теплий вир затишної дрімоти.
  А на губах блукає півусмішка, навіть не зрозуміло від чого: адже і не сталося нічого хорошого, і ти простудився, і погода мерзенна ... 


15.03.2010

Кто сказал: «Все сувениры из Китая!
Аутентичности в них нету и на грош»?
Над столицей сувениром рассыпаю
Самый чистый, самый-самый горный дождь!
Пара капель, радостных и звонких,
На перроне прыгнули в рюкзак
И в купе на самой верхней полке
Ехали со мною просто так.
Киев встретил солнечно, парадно,
Двух моих «попутчиц» и меня.
Но дожди взялись за дело ладно,
Капли горной гордости храня!
И теперь по зонтикам и крышам,
Заслоняя солнца яркий свет,
Зазвенели, что бы город слышал:
«Всем привет с высоких гор! Привет!»

Спасибо за растрёпанные сны,
Моргающие детскими глазами!
Которые, того не зная сами,
Ведут меня по улицам весны!
Спасибо за прозрачность этих снов!
За их полунамёк, полунебрежность!
За хрупкую и трепетную нежность,
Текущую из всех привычных слов!

Небо синим квадратом в окне
За плечом, как крыло развернулось.
Я и вправду крылатой проснулась!
Я увидела ветер во сне!

Свежий ветер скользнул по спине.
Он качнул невесомые шторы,
Рассыпая по стенам узоры.
Я увидела солнце во сне!

Лучик солнца горел на стене.
Я следила за ним сквозь ресницы.
За окном о своём пели птицы.
Я увидела радость во сне!

Радость птичкой порхала во мне,
И плескалась волшебною рыбкой.
День сиял полусонной улыбкой:
Я узнала тебя в своём сне!

Жил да был Свин Пятак.
Жил без стрессов, просто так.
Был такой себе мажор,
Своей жизни дирижер.
Всё, что пожелал сынок,
Батя сразу в дом волок!
Много денег и понтов!
Только к жизни не готов…
И добавлю даже к месту:
Наш Пятак имел невесту!
Супер-стар была та краля!
Назовём-ка её Галя…
В общем, жизнь была, как мёд:
Батя денежки куёт,
Галя – всем на зависть цаца!
Ну, не жизнь, а просто танцы!

В Новый год честной народ
Чуда праздничного ждёт.
Ждал подарков и Пятак.
Но что-то вдруг пошло не так…

Читать дальше →