Опівночі проллється місячний серпанок,
Наповнить сяйвом квіти у саду,
Чарівність ночі виведе на ганок
Її — простоволосу, босу і сумну.

Вона пройде між рясними кущами
Троянд, жасмину та бузку,
Туди, де під зеленими гілками,
На лавку

Читать дальше →

«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

Так далеко від рідної пристані,
У байдужій, не своїй країні…
Ти заплутався в чужих істинах,
Для Вітчизни ти втрачений нині
Серед сотень чужих людей,
Серед тисяч чужих облич,
На дні океану ворожих ідей,
І не врятує навіть ніч…
І навіть зорі не втішають,
І навіть зорі дивляться не так…
Вони ридають, вони знають,
Як важко серце стиснути в кулак!
Як важко розіпнути пам*ять,
Забути розтоптати отчий дім,
Американські мрії усе спалять,
Без дому і без слави:
залишений ні з чим!
Ти -емігрант, нікому не потрібний,
Ти-емігрант, чужий серед чужих,
Спочатку ейфорія-потім стих:
На цій Землі нікому ти не рідний!
3 .11.2011

<<Сяючий надобранок>>
Глянь, сонечком ясним заквітчана ніченька
Вмить зрине із долі додолу у день…
Нехай же не бачать заплющені віченьки
Асфальту німого бездушних пісень.

Хай теплим світаночком радість сповинеться,
Хай ніжність обійме чуттєво цю мить.
І серце до тебе нестримно так кинеться,
й об ґрати грудей по тобі защемить

Душа десь покине, схопившись із ліжечка,
Повз місто до тебе тулитись втече.
Ледь стане на килим твоя ніжна ніжечка,
Як світло-душа поцілунком впече.

Так сяймо навіки любов’ю і дотиком
Та грієм обіймами наші чуття…
Я ніжно-ніжнесеньким сонячним котиком
Зубами і кігтями за це життя!

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

Ступаю в ніч, лишаю тільки край на складках
На складках одягу лишаю тільки край
Увесь же світ мій у дірявих латках
В душі не осінь, а російський «май»
Потроху дихає розпатлана красуня
На нас холодним подихом своїм
І вже сьогодні не засну я
Бо пору цю я не назву своїм.
Моє то інше, щось більш жарке й ясне
Щось наполохане й таке мале
Таке, що швидко так не гасне
Таке, що небо веселить сумне.

В мене погане відчуття
Відчуття того, що все ілюзія
Ілюзія обіцянки жінки
Ілюзія смертоносність грому
Ілюзія це трикляте тіло
Біль теж тільки брудна вигадка нашої свідомості

Насправді ж це всього лиш
Бездушна інформація
Від черствого мозку
Якому не дано це пізнати
Бо пронизаний іншими закінченнями

Ніч обліпила нас
Сліпою темрявою
Зоставивши тільки блиск твого погляду

А найбільша ілюзія
Що те що я бачу
(про тебе)
ящірка, а не хвіст

І була ніч, і був ранок. День зайвий
Беззвучна північ, тихі мертві зорі,
Незмірна воля, трав засланий килим.
І я в твоїй відкритості просторій
Вуста цілунком вкутую безсилим.

Ні холоду, ні смутку, ні тривоги
І не турбує часта досі злива.
Втомлене серце, усмішка і ноги,
Та поруч ти закохана й щаслива.

Я розчинився в тиші до краплини
І ти вся вітру віддалась покірно.
Він усе дихав ніжністю на спину
Та теплі груди пестив непомірно.

І ось ти ладна кинутись за вдихом
До темних хмар – забутих решток ночі.
Кінчає степ поволі вічність тиху
Й купа в блаженстві усмішку та очі.

Вже через мить ти обіймаєш трави,
Ховаєш сон за стиснені повіки,
Вкриваю тебе, Сонце золотаве…
Я поруч вітру дотиком навіки.

Сповза пітьма з знесиленого тіла
Та рештки ночі небо обійняли
Я вперше бачив, Доле, твої крила,
Коли удвох ми тишу покохали.

А до Тебе так втрапити хочеться-
Різнослів*ями, різнобарв*ями,

Тихо ніч над землею клопочеться
І, напевно, занадто стАранно,

Хоч крізь сон, через думку… крізь відстані-
Переливами, перламутрами…

Випробовує ніч на міцності
Їй так хочеться бути мудрою

Щоби ти із пітьми мене вихопив
напівнотами, напівзвуками,

Ніч ступає ходою тихою
І відходить… Бо ранок стукає...

Я вночі цілувалась з тишею —
Затикала їй рота цілунками,
Потім сльози спивала трунками
В часопросторі сонцем залишена.

Я вночі танцювала з зорями,
Із під ніг їхніх пилом дихала,
Йшла із неба під ранок… Стиха так
На траві завмирала зморена…

Я вночі обіймалась з місяцем,
Рятувалася з ним від холоду,
Ну а потім, щаслива й втОлена,
Прокидалася, ставши піснею…