Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

Тополям в коси золото ніжно вплелося
І свіжий вітер неба цілує блакить…
Ходімо в осінь. В нашу з тобою осінь,
Ходім навічно, поки іще горить.

Я буду гріти подихом твОї долоні
І наше сонце в темряву вічну нести.
В цієї осені ніжно-п’янкому полоні
Є тільки двоє. Є тільки я і ти.

Дороги, парки, стомлене місто і люди…
Торкнусь до вічності знову на твоїх устах…
Такої осені більше уже не буде,
Вона щось вічне в наших лишила серцях…

Кленовим листям падала нам на плечі
І синім небом в наші вливалася сни…
І Київ стих, коли обіймав той вечір
Мою кохану осінь з душею весни…

На пальці дихає холодний вітер,
Я грію їх і ховаю в кишеню.
І як відчайдушній митар,
Ховаю там копійок жменю…
Обличчя облизує перший мороз,
Не можу сховати його.
Вже стільки написала я проз,
Але немає чогось «того».
В замерзлих ногах відчуваю біль,
Ніби кригою вкрилось життя.
І звідкись в квартирі з’явилась цвіль,
Така от сторона буття.
На вулиці осінь ковтає листя,
Або розмальовує в усі кольори.
А я лишаюся на місці,
Щоб хтось казав: « а ти – твори».
Творити буду, я не здамся,
Повітря забира мене.
Віршів моїх ти не цурався,
А я не відцураюся тебе…

Біль у її очах,
Сум у її волоссі…
Пташкою на полях –
Кленовокрила осінь.
Скапує втома з вій,
Скочується щоками…
Янголе, перевій
Все непотрібне в пам’яті.
Чуєш, усе стирай
І відпускай за вітром ти!
Скрипкою переграй
Знов… Щоб почати квітнути!

<<скалки>>
Перебиті світи, сподівання та ноги
Перестріляні мрії, нещирість і страх
Біль. Коліна холодні уже від вологи…
Тільки спогад про «вічність у твоїх руках».

Бісів спогад! Так хочу убити цей вечір
І ту кляту нікчемність втоптати у ґрунт.
Ми безсилі змінити зіпсовані речі,
Лиш хіба приховати свій внутрішній бунт.

«Прости господи» — все крізь тремтіння молюся.
«Без числа я згрішив…» Й тут вмирають слова.
Головою лиш в дерево з відчаю б’юся,
Щоб відмовилась згадувать та голова.

Знов авто… Намагаюсь узять себе в руки,
Мертвий погляд підвести на сіре шосе,
Та сильніші від волі бездушність і муки
І навколо з пітьмою зливається все.

«Дай, Бог, мудрості винести…», та чи зумію?
Хто такий, щоби хтось мене вдруге прощав?
Щосекунди від злості на себе дурію!..
Як цю Осінь, нікого іще не кохав…

«Хліб насущний сьогодні подай…», а чи віри..?
Хоч ледь їм третій день, все чомусь не вмираю.
Лише листя під лобом й асфальт поруч сірий.
Мила Осінь… Як чітко тебе відчуваю!

Таке враження: Ти ні на мить не покинеш,
Так і снігом присипле сувора зима,
От-от дотик твій ніжний вмить серце зупинить –
Щойно бився із тінню, секунда – й нема!

Щойно серце на волю скажено так рвалось.
Твій дзвінок й лиш нікчемні мої кілька слів…
Й ось мовчання лиш в грудях боліти зосталось,
Та тремтіння колін, й тихий скрегіт зубів.

Себе контролювати і не намагаюсь –
Порожнеча зсередини їсть рештки сил.
Ніжна Осінь, з тобою навіки лишаюсь,
Ти мій світ, ти якраз Те, що в Бога просив.

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Перший день осені… трошки страшнувато думати про це. Тільки- но закінчилось літо і вже пора… Пора йти в осінь… З одного мосту на інший… Той, який буде переслідувати мене ще 3 місяці як мінімум, аж поки не випаде перший сніг, що розтане відразу за ніч, або краще за декілька годин. Супер…
Осінь прийде з дощами, вітром, листям під ногами, першим холодом. Температура повітря затримається десь так на +14 в вересні, а далі – ще гірше. Це вічно холодні руки, шкіряні перчатки, теплі шкарпетки. Це запах дощу, залишки крапель на чорній шкіряній куртці, закручені кінчики вічно рівного волосся. Це запах вітру, принесеного звідкись здалеку, холодного і незнайомого. Такого, від якого я дуже відвикла за 3 місяці наближеного до раю часу. Стукіт дощу у вікна, прохання впустити його у свою душу і вийти сльозами… Круто…
Осінь прийшла. Прийшла по розкладу, так як ходять потяги, так як не ходять маршрутки і люди. Людям можна запізнюватись, аякже. Надто осінню, бо тоді видумують, ніби дощ не давав швидше приїхати, не могли зрозуміти що вдягнути і таке інше… Виправдання любить осінь… навіть дуже.
Листя… З каштанів давно опало, з липи починає обпадати… А потім і всі інші дерева звільняться від свого одягу. Голі та безнадійні, будуть запрошувати до себе дерева, хитаючи голим гіллям… Безсоромно та дико.
З квітів лишаться на довше тільки хризантеми як нагадування про те, що колись було тепло…
Продавці в шаленій кількості будуть привозити шарфи, рукавиці, теплі пальта… Вже і зараз, 31 серпня в магазинах повно осіннього одягу… Теплі куртки, берети… шапки… Ненавиджу шапки, вони досить грубі найчастіше і закуйовджують уже не рівне волосся…
Теплі кросівки або ненависні класичні туфлі… Шпильки… Грязь і дощ. Дуже привітна осінь.
А Осінню до речі, найчастіше самогубці закінчують своє життя. Дурні… Осінь же проходить …проходить дощами і вітром… проходить сумним настроєм… проходить як і все інше.
Вибач, осінь, що так критикую… ніяк не можу відпустити своє літо, що для мене цього року стало надто важливим.

Йому
Barabashka

Вогні. Арсенальна. Шосе стоголосі.
Мовчання і дотик у сто тисяч вольт…
Твій подих, твій запах в моєму волоссі…
Якісь дві години – і осінь.

І щось неосяжне в повітрі сплелося…
і все, як востаннє. А щастя – лиш мить…
Хвилина у відчаї вічності просить,
за руку тримаючи осінь

чи, може, тебе… Не збагнути і досі.
Я намертво нищу усе, що було
До тебе… без тебе… невже це збулося??..
Ти поруч. І хай буде осінь…

Твій дотик. Метро… І свідомість виносить…
Самотня кімната…І холод в вікно….
Твій запах і досі в моєму волоссі…
Хвилина… Секунда… — і осінь…

01.09.2011
00.01

На вулиці осінь-золоте листя,
На вулиці осінь-тиша в душі…
На вулиці осінь і неба намисто,
Переливається у вірші…
На вулиці осінь-гірка й безсловесна,
На вулиці осінь-терпка, як вина…
На вулиці осінь-прекрасна, небесна,
Щаслива і ніжна як перша весна!
03.09. 2011

Холола осінь під блакитним небом,
тікало сонце в даль за горизонт.
Я запрошу її на чай до себе…
Вона прийде, складе свій синій зонт,
Присяде коло столу, що на кухні,
розпустить коси жовто-вогняні,
обтрусить листя золоте із сукні
Й осінню казку розповість мені.
посидимо, і я нагрію чаю,
зігріємось, поглянемо в вікно…
помріємо, а потім позітхаєм
і про любов подивимось кіно.
Тоді ще поговоримо хвилинку
про сни і про життєву суть…
А на прощання пустимо сльозинку
І знов вона збиратиметься в путь.
розкриє зонт, розпечно-багряний
накине плащ на плечі і візьме
з душі моєї все гірке й погане
і в даль за журавлями понесе.