Йдуть дощі над сивими Карпатами.
Йдуть дощі.
І женуть отарами кудлатими
Сум з душі!
Ген ідуть дощі в туманнім одязі
До вершин.
І струмком біжать до рік мелодії
Полонин.
І так мріється нести краплинки райдуги
За плечем!
Гомоніти про весну з водограями!
Йти дощем!

Віддаляюсь від літа і лечу прямо в осінь
Ніжним світлом сповиту, жовтим листям заносить,
Омиває дощами, вітром сушить волосся,
Я не можу мовчати, бо надворі ж то Осінь.
Я співаю, літаю, п’ю я ноти осінні,
Я зливаюсь з вербою в мовчазнім голосінні,
На бордюрах танцюю у листочках-балетках,
Я дзвеню своїм сміхом, ніби срібна монетка,
Я зникаю, з’являюсь, я ховаюсь у хмарах,
Я горю ніби вогник…, ніби вогник Стожарів,
Я стрибаю, біжу в далечінь невідому,
Вітра руку тримаю, мов би давня знайома,
Цокочу каблучками по бруківці. Від Літа
Віддаляюсь у Осінь. Ніжним сяйвом сповита…

Ловлю жовтаве сонечко в траві,
Воно так мружить очі, хилить вії,
І посмішкою світ навколо гріє
В зеленій шовковистій мураві.

Біжу за ним, всміхається хитрюще,
Тікає тихо від моїх долонь,
Лопоче лапками, торкнулася – вогонь,
Але ж яке на вигляд веселюще.

Ей, почекай, пухнастику, не йди,
Не чеберяй так швидко ти від мене,
Дивлюсь, а все зелене-презелене.
Ну от…Вже зникло сонечко кудись…

Черлена фарба загорілась вмить,
Дрібним, як дзвін монет, веселим сміхом
Таке чудесне!!! Вай…очам на втіху,
Не потушіть його! Не потушіть!!!