прости

такий заголовок

ти залишив у своєму останньому листі

далі

я не читала

все-одно

оригінальності від тебе не діждешся

як і ти не діждешся прощення...

 

забудь мене

хай тобі допоможуть усмішки..

а я вирушу далі

ковтнувши печаль

та високо задерши носа

 

немає місце сльозам

вони випаровуються

під промінням моєї душі

 

публікуй свою жовтизну деінде

you fired

Неіснуюча подія
Пішла ти, ніби ранила ножем
І грим дверей, неначе в серце струмом.
Зненацька вкрався в душу дивний щем
Й заклало вуха ледве чутним шумом.

Шматочки пилу, з килима здійнявшись,
Здались вогнем пекельним та сліпучим
І їх як смерті подиху злякавшись,
Я заховався за бажанням сучим.

Проклятий дощ все гуркотів у шибу.
Був кислотою в очі його гуркіт.
Нагадувала все про мою хибу
Маленька нитка із твоєї куртки.

І я не відав, що чинити далі:
Простити й жити, а чи просто вбитись…
Важка рука жорстокої печалі
Завадила мені будь-що робити.

Та я знайшов у собі сили і піднявся,
І хоч твій образ у очах застиг,
Ніколи більш не сумувати я поклявся
І крок твій такий болісний простив.

Я не відкидаю, що все чудово
Ти змінилася, і я це відчуваю,
Хоч залишилась ще некошена трава.
Чи справді це чи ні, я ще не знаю,
Та пишеш ти уже не ті слова.

Інакші відповіді, не такі вітання
Для тебе дивні, схожі на мої.
Короткі нечуттєвії прощання,
Мов набирали руки не твої.

І довго думаю: чи може краще так,
А чи начверив я якогось лиха.
Пишу тобі всміхаючись, однак,
Застрягла в грудях ця неясність-павучиха

Схопила серце, стиснула нитками.
Що щось не так воно речить мені…
Минають непомітно дні за днями,
А очі залишаються сумні.

Й не те щоб туга, а скоріш тривога
І боязнь втратити тебе, моя кохна.
Й хоч мало аргументів, думка вбога,
Та все сує мені для милостинь стакана

Як щось не так я рóблю, ти скажи,
Претензії усі я хочу знати.
Прибратись в грудях ти допоможи,
Щоб з чистим серцем міг тебе кохати.

Пробач…
Пробач, що не спинився,
Прости, що голос на тебе підняв…
Я надто часто тобі снився,
Але такого навіть в снах не дозволяв.

Пробач…
Пробач, що погляд хмурий кинув…
Я не жадав страждань твоєму серцю.
Я знаю, що мій сум для тебе – ніж у спину
І що байдужістю «у чай твій сиплю перцю»

Пробач…
Пробач, Серденько… Не хотів.
Ти ж знаєш як тебе кохаю.
І як би Бог цим світом не вертів,
Я більш не буду… Обіцяю.

Чому ж мене так манять твої очі,
Цей погляд, лагідний щасливий?
Чому ж так давлять ті самотні ночі?
Де знову настрій препаршивий…

Де знову щастя змиється подалі
Знайти собі новую жертву.
І, вкотре, ледве дишеш від печалі,
Згадаючи надію давно мертву.

І пролітають тихо дні-за-днями,
Несучи лише попіл за собою,
Проллється з серця гіркота віршами,
Бо ж я провів цей вечір не з тобою…

І наче ж легко лиш зайти до тебе,
Хоч привітатись, кілька слів сказати,
Та щось з середини кричить — «Не треба!
Навіщо їй сьогодні заважати?»

Ці сумніви вже діставати починають,
Щодня одна й та ж сама думка.
Ці почуття куди подітися не знають.
Метаються всебіч, шукаючи рятунку.

А скільки ж щастя від цього кохання,
За кожну зустріч радості без ліку.
Та рай — НІЩО із цим у порівнянні,
Ніхто не знищить цю любов велику.

Завжди триматиму тебе у серці свому,
Забути тебе — вище моїх сил.
І, навіть, спогад цей я не віддам нікому.
Де ще побачиш янгола без крил?

Де ще побачиш сонце у кімнаті,
Що гріє лиш присутністю своєю?
Й чим далі плентаються дні пихаті,
Тим дужче любиш серцем і душею.

Ласкава посмішка твоя так вабить за собою,
Так ніжно, легко, наче уві сні.
Душевний біль накриється імлою.
Забудуться проблеми, докори сумні…

Як жаль, що це триває лиш хвилину
І знов лишаюсь з думкою один,
І гірко стане, наче від полину,
І проклинаю невловимий часу плин.

Прости, о Зіронько, як де я провинився,
Як де сказав щось зайве, скоїв щось не те.
В душі моїй твій кожний рух відбився.
Живу тобою лиш, усе моє — пусте.

І я не ради чогось цю веду промову
Нічого в тебе сонце не благаю.
Бажаю лише бачить тебе знову,
Сказать три слова: «Я ТЕБЕ КОХАЮ»…