Зривай з мене одяг,
Кусай моє тіло,
Ніщо не заважить,
Ніхто не зупинить!

Подих у подих,
Шматок за шматочком,
Втопився в бажанні,
Роби все що схочеш!

Я твоя їжа…
Як хочеш — відріж ще!
Приправ все стражданням,
Нестримним бажанням…

Дрібку кохання,
Удвох до світання,
Мене так багато,
Давай починати!

Моє вірне серце,
У твоїх долонях,
І досі ще б'ється
Від тої любові.

Кров у бокалі,
Плоть у салатах,
Ось так небезпечно
Тебе покохати!..

Під бомбами цвіла демократія,
Свобода слова і інші абстракції.
Демократія плела ілюстрації
із брехні про народи і нації.

Картаві посли толерантності
вже завтра зачнуть революції.
Різняться, як оргазм і полюції,
ці «загальнолюдські атрибуції».

Пришпилений носом до задниці
світ дихає тим, чим обідає —
усім, чим неправда завідує.
А потім він ним же і снідає.

Нічому не вчать революції,
нічому не вчать демонстрації.
І скоро поліція совісті
проведе всезагальні кастрації.

Готуються в небо снаряди.
у кожному з них — демократія.
І демократій отих — міріади.
Про кожну із них — хрестоматія.

Завідує всім одна братія,
лиш ганчірка і привід різниться.
На брехні проростає апатія —
смородом чорним димиться.

Завершальні акорди — каденція.
Це вінчається глобалізація.
І коли розпочнуть їсти душу,
чи спрацює сигналізація?

Важкі сірі хмари,
Похмурий ранок.
Я на роботу,
Як завжди, не встигаю.

Натовп шалений,
«Давай поспішай!»
Скоріш на роботу,
Там кава і чай!

Смачного напою,
Чашку побільше,
І до справ
Приступай швидше!

Печиво в банці,
В піалі цукерки,
Цукор-вершки…
Заворушились робочі думки…

Кава-і-чай!
Давай заправляйся,
До роботи ставай!

Кава і чай!
Давай прокидайся!
Не засинай!

Не засинай...

Стрілки годинника
Швидко кружляють.
От і обід вже
Не за горами.

На пошту прийшло
«Чтиво до кави...»
Піду запасатись
Напоєм духмяним!

Крутяться стрілки,
День добігає,
Від кави-чаю,
Живіт розпирає.

Ще ціла година,
Мізки в тумані,
Тягнуся за чайником —
Треба ще кави…

Кава-і-чай!
Давай заправляйся,
До роботи ставай!

Кава і чай!
Давай прокидайся!
Не засинай!
Не засинай...

Десь далеко в морі,
тім молочнім морі,
що мандрує небом
забарився я.

Ти лежиш в руїнах
між уламків брил.
На болючих ранах
тримаєш небосхил.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Колесом рум«яним,
серцем полум»яним
боляче котитись
темним шляхом неба.

Твої крила сяють,
будять мої очі,
коли спати хочу
я.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Червоним вершником
набираю швидкість я.
Все ближче і ближче
Земля.

Та я не можу зупинитись.
Не чекай! Не чекай!
Тікай!!! Тікай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Я уже лечу до тебе!

=========================================
Оскільки аудіо чомусь не хоче вантажитись на сайт, пропоную послухати цю пісню, перейшовши по ссилці: www.soloway.co/uk/%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82

Кілометри доріг,
Проприва за вікном.
Таких вихідних
Давно не було.

І я відчув,
Солодкий смак життя,
Я вже забув,
Яке це відчуття.


Читать дальше →

Він стояв вночі
і поки його ніхто не бачить
змінював ключі,
а ще вішав свої тим, кому не стачить.

Потім навіть вдень
він стирав прадавні межі
і ставав у тінь.
І він досі стоїть там, за нами стежить.

Не боїться куль,
бо сам ті кулі виготовляє.
Замовляє біль,
а потім каже, що страждає.

Чорний чоловік.
...і отак за віком вік.

Він написав колись,
у що треба вірити і що треба знати,
й до чого тобі — зась,
і в чому не варто сумніватись.

Але недавно я
випадково його помітив.
Він — ще та змія!
І після цього йому вже не вірив.

Вимкнув світло я,
запалив свічку, запахло воском.
І ось воно сія —
Сонце, придавлене обрію тиском.

Чорний чоловік.
...і так за віком вік.

Чорний чоловік.
… в моїх снах уже він зник.

Зупинись! Схаменись!
Навкруги озирнись!
Зупинись! Схаменись!
Навкруги озирнись!

Сіра буденність замилює очі.
Не можемо побачить чи може не хочемо,
Той бруд, що оточує, живе поміж нами,
Все те, що колись дозволили самі.


Читать дальше →

Спека над містом — всіх дістало.
Асфальт пливе під ногами,
Хмари пливуть — кудись тікають,
Всі хочуть дощу, всі на нього чекають!

Після дощу,
Київ пахне асфальтом і липами.
Після дощу,
Місто сяє будинками вмитими.
Серед калюж,
Я бачу своє відображення,
Літня гроза,
Підсилює наші враження…

Гроза роздасть всім парасолі,
Сухе повітря наповнить озоном,
Струмки заспівають забуту мелодію,
Дощ змиє бруд, дощ змиє втому!

Після дощу,
Київ пахне асфальтом і липами.
Після дощу,
Місто сяє будинками вмитими.
Серед калюж,
Я бачу своє відображення,
Літня гроза,
Підсилює наші враження…

Чи бачиш ти, як до Сонця
крадуться хмари?
Чи бачиш ти, як збирається
на грозу?
Чи бачиш, як вовки одягають
овечі шкури?
Дивись, ти уже внизу.
Дивись, ти уже внизу!

Чи чуєш ти, як кличуть з могил
століття?
Чи знаєш про те, що на тебе
у чорта зуб?
Відчуваєш, як тобі в душу
брехнею смітять?
Так чого ж ти іще внизу?
Чому ти досі внизу?!

Ти бачиш, що час підганяє
бісові сили.
Ти чуєш цей гуркіт,
знаменну грозу.
Я бачу, як ти хочеш позбутись
льоду і пилу.
Дивись, ти уже внизу.
Дивись, ти уже внизу.

Та чи бачиш ти, як до Сонця
простягнуті руки?
Чи бачиш ти, як проміння
вітає чоло?
Чи знаєш ти, що саме тебе
чекало воно?
Чому ж так довго-довго
тебе не було?

Криваві жнива!

(світлій пам«яті Антона Ніконенка)

І затремтіли руки матері…
як дощ на вікнах.
Затріпотіли дні сльозами —
так повільно…

Опало листя серед літа —
погоріло.
Це материнські сльози
крапали на сина тіло…

Пройдисвіт-протяг порожньо
блукав в кімнаті,
шукав кого б в цих стінах
міцно обняти.

Запахло жовтим воском —
погасла свічка.
Життя стомилось, на чолі
печальна стрічка.

Дзвін, дзвін
У серці б'ється
Дзвін, він
до нас озветься.

Дзвін, дзвін
у серці б'ється.
Дзвін, він
він голосно озветься

Коли полином вибух пролунав так гірко —
На небі ангел засвітив наднову зірку.