Мої думки — складаються в рядки,
Настрій — виливається у ноти.
Все, що сказать не міг, не вмів, хотів…
Піснями виривається назовні.

Музика душі, музика серця —
У кожному з нас для неї місце знайдеться.
Музика душі, музика серця —
Моїми піснями на волю проб'ється.

І вже багато списано листків,
Й багато прозвучало вже акордів,
Та те, що величаю я «Пісні»
Вміщається в маленькому блокноті.

Ранок починається кавою-чаєм,
Теплим душем — всяко буває.
Пошуком другої чистої шкарпетки,
Посмішкою в дзеркалі, вітанням сусідки.

Сходи вниз -я виходжу на двір,
Сонячні промені — напружую зір,
Йти до зупинки декілька кроків,
Ще пів-години і я на роботі.

Доросле життя!

Весна за вікном, думки про одвічне,
9 годин, а після як птиця,
Виринаю у вечір, де у вікнах будинків
Сонце всміхнеться мені неодмінно.

Жовтий автобус доправить додому,
А потім у парк, чи на пиво в знайомих,
Вільний час — куди його діти?
Життя лиш одне — треба гідно прожити…

Доросле життя!

 Я...

Цікаво…чи бачив я щасливих людей…

Втекти від реальності не можливо…опійним дим вивітриться… «зелена фея» покине…ілюзії чи фантазії…приречені на смерть…вони розіб’ються об жорстоку реальність…

Свої мрії…залиш собі…бо це єдине, що з тобою ніхто не розділить…

Повільні кроки по калюжам…брудні люди…не лише зовні…в душі…вони наскрізь чорні…як вода в цих калюжах…в калюжах відбивається блакитне небо…така ж краси людей…лише віддзеркалення справжньої краси…яку вони вкрали…або уподібнили…кожен з них пишається собою…своєю нікчемною красою чи лицемірною добротою…але це звичайне позерство…я сиджу на підлозі і бачу більше ніж всі вони стоячи один в одного на плечах…достатньо лише збити з ніг найнищу ланку…і…нічого не зміниться…всі далі і далі будуть лізти один одному на шиї і голови…а ти будеш чути «брат…допоможи…брат»…а завтра брат зверне тобі шию…випадково чи намірено…

Я можу лише дивитись…я не хочу брати в цьому участь…сумно…місце біля мене завжди готове для того, хто хоче бути інакшим…хто хоче бути окремим…але всі хочуть брати участь…у «піраміді» намагаючись вилізти хоча б комусь на голову…

Спокій…в мене нема життя…я просто дивлюсь на те…як хтось живе…

Я втратив себе…де моє его…де моя душа?

Я сиджу і чекаю…

Чекаю тебе.

 

Щедрий вечір на подяку
Та усміхнений до сліз
Веде пісеньку двояку
Колишачи думок рогіз.

Роздягаючи свідомість,
Наче дівчинку цнотливу,
Гарну, милу, та натомість
Чомусь нещасливу.

Розбиваючи кришталь
Палких чиїхсь стосунків,
Несучи в незнайому даль
Уламки лаштунків.

Та ще яскравих декорацій
Німих, проте багатослівних.
Та на удачу мотивацій
Аж надто наївних.

Й несила перенести біль,
Який мені зима дарує
Й нетліюча надії цвіль
Вже вкотре розчарує.

Й не подарує помилок,
Удавши злого вовкулаку,
Співаючий про плин думок,
Щедрий вечір на подяку.

Каламутять думки
Осіннього ранку…
Повернутись чи ні
Чи то в сон-забаганку,
Чи то в краплю дощу,
Що зтіка на фіранку,
І мов щира сльоза,
Стала смутку — коханка…
Чи тенетами мрій
Заблукать у гонитві,
І вернутись із них-
Вже під сподом їх вітру…
Чи то плачем свічі
Заніміть в чийсь долоні…
І спізнившись на мить
Не стоять на пероні
Свого часу й життя — Вільно рухатись далі,
Не пізнав каяття
Й не лишившись в дурмані…
Каламутять думки
Осіннього ранку,
Повернусь я… чи ні…
Чи почну все з початку?..

Не досить опрятний, мм..скоріше змучений, життям, дружиною, світом? Чим? Скажи, чим він змучений… А таки чимось, бо сидить один-однісінький, п’є каву, дивиться в вікно, думає, явно про щось дуже важливе, бо задуманий і впертий. Знову п’є каву, знову погляд в вікно і на стіл. Дістає щось, якийсь пакунок..Подарунок певне, бо пакет дорогий.Цікаво, кому цей подарунок? Підводить очі і..- тут я. Помічає мій зацікавлений погляд, дивиться на мене уважно, таким поглядом, ніби кажучи, що ти хочеш? Чому дивишся? Допомогти хочеш? Навіщо? Мені не треба, я сам. Підводиться і йде..А я? Я лишаюсь.Мені дуже часто цікаво спостерігати за людьми. Особливо, коли їдеш десь чи, стоїш на вулиці. Так часто дивлюсь на них і думаю: кого чекає той симпатичний хлопець, чи на кого чекає та дівчина. І уявляєш і думаєш, навіщо вони когось чекають і кого взагалі. Який у них настрій, які мрії, хто вони.Адже, людина — це завжди загадка, розгадати яку надзвичайно важко і мабуть до кінця неможливо. Саме в тому і цікавість, бо ти не знаєш що до кінця буде. Яке ім’я підходить для молодої людини з квітами, для особи з шарфом чи студента з ватманом в руках. Люблю розгадувати людей. Інколи вдається, інколи надзвичайно важко, навіть частинку не можу розгадати. А так інколи хочеться зачепити когось і сказати: стій, на що ти тратиш свій час? Для чого все це?
Дощ.Хтось біжить з парасолькою, хтось щурячись йде вперто по дощу, хтось же просто сидить в затишній кафешці і п’є каву і роздумує над різними долями, а яка твоя?
Ти ж також часто чекаєш когось, часто купуєш щось і навіть ніколи не задумуєшся чому продавець злиться, чи чому посміхається, мабуть просто все добре…
А хтось просто якось підійде і спитає: а навіщо ти живеш?І це буду я… То що, яка відповідь буде?

Я не вірю в любов, але вірю в інстинкти —
Саме вони змушують швидше бігати кров.
Любов — це почуття (так, це можливо),
А, може, лиш формула дуже складна?


Читать дальше →

Марево – забуті, нездійснені та нездійсненні мрії.
Біль – щось нудне на смак або гостре на дотик.
Крах – ти чогось прагнеш, карапкаєшся на вершину що є сил, і в одну долю секунди розумієш, що вже лежиш біля підніжжя гори.
Сором – клятий червоний колір! Ну, чому він – мій улюблений?
Страх – зелений колір світлофору у безвихідь, або червоний – на дорозі до успіху.
Пригнічення: надворі – майже «золота» осінь, а ти бачиш лише відсутність літнього тепла і похмуре небо, хоча, насправді, літо в самому розпалі: серпень.
Запаморочення – може виникнути коли ти, бродячи туди-сюди по кімнаті, не можеш знайти носову хустинку, яка лежить у твоїй же кишені.
Сірість – зникають навіть кольори світлофора.
Безликість – ти дивишся в дзеркало і бачиш на ньому лише брудні плями – відбитки пальців.
Одинокість – ти розумієш, що є багато тих, які прийдуть на День народження з цінними подарунками і цілою петицією привітань, але немає того, одного-єдиного, до кого ти змогла б піти будь-коли, і, сказавши лише одне слово, бути щасливою.
Втома – вдома.
Зрада – завтра.
Осіння депресія…
Дощ (сльози). Болото під ногами і щось подібне на душі. Гадаю, що заплуталася: не знаю чого хочу і чи хочу взагалі. Болить щодня в одному й тому ж місці, проте, щоразу по-іншому (чи таке можливо?). Буває, дивишся у вікно, і прагнеш зникнути кудись у безвість. Буває, хочеться щоб усі всюди і одразу забули про твоє існування (хоча, можливо, вони й зовсім не пам’ятають).
Хочеться їсти, але не для того, щоб втамувати голод чи підтримати життєдіяльність організму – а для того, щоб луснути, розлетітися на тисячі мікрочастинок, і, щоб ніхто і ніколи вже не зміг тебе зібрати докупи (хоча, ти напевно й не знаєш чи візьметься хтось за таку клопітку роботу).
Знайомі, друзі, вороги – всі стали схожими одне на одного (а, можливо, вони лише прикидалися: друзі – друзями, а вороги – ворогами, і насправді, друзі були істинними ворогами (яких потрібно боятися найбільше), а вороги – вірними друзями (адже саме у ворогові ти завжди можеш бути впевненим – він не зрадить ніколи)).
Свідомість втомилася й хоче трішки відпочити, взяти відпустку на ніч. Засинаю… Саме сон дає наснагу до життя і вказує вихід із темного і заплутаного лабіринту осінньої депресії…