За вікном знову свято для всіх,
Хоч і холодно й падає сніг.
За вікном хоч ще й досі зима
Та в цей день не вона головна.

А в кімнаті банальне тепло.
Його радує тільки воно
Й розпочата пляшка вина
І німа та пуста тишина.

Все закрив у чотири стіни
Сухі сльози й краплини вини.
Ехом б'ють відголоски життя
Від побитого стін покриття.

Чомусь прикро що досі живий.
Нащо жити, якщо ти чужий?
Буть одним із сотень кількох?
Ти не демон, але і не бог.

За вікном знову свято

Читать дальше →

 

Вікно впивалось в душу ліхтарями
І дощ
Чи сніг
Чи що там моросило… 
Де та зима, якої я просила?..
Де ті слова, що промовчались нами?...
 
До біса вечір. Він тебе не бачив.
Ховався в ковдру,
пив самотню

Читать дальше →

В королівстві моєї самотності
Я п'ю каву на кручах Дніпра,
Тут назавжди золотава осінь
І тиша… Тиша і пустота.

Тут не чути ні сміху, ні голосу,
Лише іноді співи пташок,
Та мені, це лишень і подобається,
Ніщо не лякає думок.

Тут час зупинивсь відпочити,
Й повільніше плине вода,
Та чогось міняються швидко,
Листки у календарях.

В телепортах тишею схований,
Закритий щитами книжок,
Королівство своє розбудовую,
Із все нових, і нових думок.

І к.:

Сотні доріг,
Тисячі слів
Та все одно залишився сам собою.
Скільки хвилин,
Тижнів і днів
Прожито в стані неспокою та болю.
Тане життя
В польоті років.
Хамелеон — розчиняюся з пітьмою.
Навколо лише
Фальшиві пісні,
А справжня свобода більше не зі мною.

Пр.:

Та я не один —
Нас такий мільйони нудних і самотніх.
Ми — купа картин.
Усім нецікаві й забуті в болоті.
Тепер все одно
Коли ми помремо — сьогодні чи завтра.
Ми наче в кіно
Якогось безумного й хворого автора.

ІІ к.:

Краплі дощу —
Сльози в вікні.
Сьогодні нас оплакує природа.
Кров на руках,
Ноги в багні.
Важко піднятись і вибігти в ворота.
Знову диван
І канали нудні.
Знов понеділок починається в суботу.
Маленький ковток
Хочу собі,
Ну зовсім маленький шматочок свободи.

Пр.

Банальна фраза: «Давай залишимось друзями».
Тобі не потрібні такі як я лузери,
Тобі не потрібні ніякі відносини,
Мої почуття тепер до крові зношені.
Мої коди не діють — ти в собі закрилася,
Я б боровся за тебе, та виходять сили.

Ще учора вночі ми цілувались з тобою
А тепер ці вуста словами ріжуть до болю.
Більше я не відчую твоїх рук тепла
Ти для мене святою, майже, була.
А сьогодні твій німб не здається святим,
А для злості й ненависті сотня причин.

Не побачиш ти сліз, я мовчки піду
І колись, може, кращу за тебе знайду.
На сьогоднішній вечір я міг бути весь твій,
Та тепер я збираю лиш уламки від мрій.
Знову двері відкриті в клуб розбитих сердець.
Знов і знов ті ж слова і банальний кінець.

Ти укотре боїшся підкінець обпектись,
Але ж ти все одно обпечешся колись!
А для мене «колись» сьогодні настало —
За один, всього, вечір мрії не стало.
Я сьогодні для тебе відіграв свою роль,
На сьогодні в фіналі лише алкоголь…

Відростив я собі крила
Розривав небесну вись.
Мої крила ти спалила,
Мене кинула униз.
Так я падав цілу вічність
У безодню темноти.
Зверху поглядом трагічним
Смерть дивилась з висоти.

Ти підняла мене в небо
Каменем кинула униз.
Небо плакало грозою
І потом гірких сліз.
Я лежав в багнюці мертвий,
Проклинаючи себе.
Я побачив лице смерті —
Вона копія тебе.

Я лежав убитий горем,
Неспроможний на життя.
Збоку ти стояка з болем
І сльозами на очах.
Тобі жаль, ти не хотіла
Мене ранити, але
Випадково мене вбила.
… ну а я кохав тебе.

Гаряче Сонце, яскраве небо,
Гаряче серце, але без тебе.
Холод навколо, холод у людях,
Холод у мене, у мене в грудях.
Щастя без сенсу, щастя без Сонця.
Самотній промінчик заглядає в віконце.
Самотнє Сонце, самотній промінчик,
Я, як і вони, самотній навічно.
Це не життя — холодний страх,
Я розчиняюсь в холодних днях.

Каплі дощу стікають вниз —
Це небо плаче потоком сліз.
У кожному із снів я знов з тобою
Але насправді — насамоті з собою.

Я вже навчився жити сам-один,
Для цього я знайшов мільйон причин,
Та лиш одна деталь ламає все —
Проблема в тому, що немає тебе.

Наче годинник без пружин
І не самотній, але все ж один.
Стрілки завмерлі на заході дня.
Одна проблема — ти не моя.

З кожним днем мене все більш тривожить
Що жити так я більше вже не можу.
Як довго втримаюсь я ще не знаю,
Проблема є — тебе немає.

Хто вирішить мені
Проблему життя?
Я наче у труні —
Паскудне відчуття.
Не знаю досі я
Чи витримаю бій.
Для друзів я чужий,
Я вже не свій.

Я — тінь!
Мене тут вже давно немає.
Я — тінь!
Мене тут вже ніхто не знає.
Я — сон!
Іллюзія життя без серця,
Воно
В мені давно не б'ється.
Я — тінь…
Іллюзія життя…

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…