Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

Позич мені трошки світла…
Позич тепла хоч на мить
Щоб ця ненавмисність зникла
Щоб прокинувся той хто спить.
Позич мені трошки любові,
Такої щоб вдосталь було.
Щоб ніби й не мало й не кволі,
Щоб в серці квітами цвіло.
Позич мені щастя, я віддам,
Я обіцяю що відразу як зможу.
Полиште слати в інтернеті спам,
Тебе в своїх думках я заморожу.
Позич мені ще трошки доброти,
Щоб не кидатись на пусті образи.
Позич мені ще трошечки води,
Запити щоб усе й відразу…

Навколо ніч. Навколо морок.
Вже чортихнувся разів сорок,
а темінь так біжить, як бігла…
Міст позбувається підпорок.
Так хочеться хоч трошки світла!..

Навколо піч. Горять роки.
Можна вдавати, що усе насправді навпаки.
Але відьми літають на мітлах,
торкаються твоєї блідої руки.
А так хочеться хоч краплю світла!..

Навколо біч. Шмагає світ.
У торбі 2009 бід.
Брехня над усіма розквітла.
Вона — як на рани людства — лід.
А так хочеться хоч трішки світла!..

І що робити? Куди йти? —
Свідомість п'яна, совість підла.
Все відволікає від мети.
А так хочеться хоч трошки світла!..

04.01.2009

Світ — потоп.
А сцена — ковчег!
Я біжу — і стрибаю
в світ.

Двері відкриті.
Хвилі ростуть.
Я біжу — і стрибаю
в світло.

Вхід — віра.
Витирайте ноги.
Я радий кожному.
Лиш не смітіть.

Беріть один-одного.
Ніхто не має бути сам.
Я біжу — і стрибаю
в світло.

Скоро — відпливати,
а я шукаю свою пару.
Тому розганяюсь —
і в вир!

7.08.2008

два метри до дому
і повні дороги,
якимось відчайдушним сумом
наплювати що на людей що на машини…
які усе життя небаченим своїм струмом
викочують мене у ту чи іншу прірву…
одна секунда…
крізь подихи моїх очей і музики в моїй гортані.синє світло…
машина що біжить неначе дикий пес від варварів і графів…
що полювати так бажають її яскраву плоть…
і так завжди… все затихає…
і десь у скронях молитви що вона проїде дім твій…
і омине іще один такий же рідний дім…
але на жаль… туди куди біжить вона…
то є також для когось сховок… чи може уже був колись…

Його світло.

Він горів по іншому… Його світло було не надто яскравим, не надто пафосним, скоріше темним і непроглядним на перший погляд… Кажуть, що люди, як і зірки кожен по іншому світить… Інколи світіння взагалі відсутнє чи, може, занадто не помітне для тих, кому це не потрібно… Вона ж його побачила — те єдине, що ще в нього залишилось… Сірість і скутість його думок не давала їй спокою, невпевненість в кроках і безпечність в його очах робили дива над нею… Її світло майже згасло, лише маленький промінь надії ще заломлювався в її очах, мов останній порятунок тонучого корабля на маяк ..І все було б нічого, і вона б дожила останні місяці свого буденного життя, якби не його світло, що змусило її зупинитись і подивитись у безодню його очей. Нова зірка. Інша. НЕ Така, чи, така ж?
Емоції відразу взяли верх над розумом, не давши зробити логічних висновків, і остаточно перемогти. Вона підбігла до нього, зупинила його за руку і спитала:
— А ти знаєш, що ти світишся не так як інші?
— Що? Світишся? Ти про що?
— Ну як про що… невже ти не бачиш світіння навколо себе?
-Все. Я зрозумів. Ти ненормальна. Вибач, але мені треба йти і твої світіння чи що ти там бачиш, я очевидно не помічаю і не збираюсь помічати ще декілька років, якщо вийде…
— Ти не розумієш!!! Воно є, хочеш ти того чи ні!
— Ну все, я пішов.
Він повернувся і пішов, не лишивши їй вибору. Вона вкрай спокійно відреагувала і пішла за ним, але світіння все таким же і лишалось. Я ж не ненормальна, я це розумію, але ж світіння… звідки воно? Раніше я не помічала його ні в кого, а це — ніби з глузду з’їхала, я його чітко бачу… Що ж це… Що мені втрачати, все одно залишилось мало. Тут він зупинився.
— Чого тобі від мене треба?
— Заспокойся, я нічого такого не хочу, просто скажи: давно ти так світишся?
— Точно ненормальна. Йди звідси, прошу, я тобі не треба.
— ТИ мені треба, я знаю, це ж не з проста…
— Досить! Відстань! і взагалі… ти що, не бачиш, що я хворий?
— Хворий… Скажи, чим ти хворий! Прошу, скажи!
— В мене Снід. Все, ти задоволена? Зникло твоє світіння?
— Ні… ти ще прекрасніший. В мене теж снід.
Пройшло декілька місяців. Ніч. Місяць світить в кімнату, оглядає її, ніби охоронець, освідчуючи кожен сантиметр вкрай темної кімнати. Приглядається, прислуховується до нічної тишини, вдивляється в їхні бліді обличчя… Яскраві зорі видніються на небі, ніби теж зазирають у ту кімнату, повну незрозумілості поглядів, що поглядають в небо. Безцінні, останні хвилини життя…
— І все таки ти теж світишся… не так як зорі, але досить гаряче…
— То що, я не зовсім божевільна?
— Хіба що ми з’їхали з глузду разом…

Той, хто має власний дім
любить час, коли гроза приходить.
У пащі привідкритого вікна
він з неба погляд не відводить.

Жовтогаряче світло свічки
оздоблює красою його дім.
По склу сльозами течуть ріки.
Це плаче темна хмара над усім.

А той, кому бракує даху,
лиш згорбившись тікає геть.
І чи то фатум, чи невдаха…
Мені шкода його ледь-ледь.

Він, заплітаючись в калюжах,
і в руки підібравши все,
блукає в вулицях і в людях.
Його ця течія знесе.

А той, в вікні, купає погляд
у блискавках в нічній пітьмі.
Навік закарбувався спогад.
І так… так хороше мені!