«Воешь волком глядя на полную дуру-луну»...!
Святослав Задерий«Голод»

Вою усталым одиноким волком,
на равнодушную, спящую дуру-луну…
Мой взгляд стал злобным и колким
но я никому не ставлю это в вину…
Никто не верит моим словам
Я тоже не верю больше никому…
Я разучился верить вещим снам,
Я-ангел света, сброшенный во тьму!
20.09.2011

Слова, что звучали из уст твоих,
Меня натолкнули на этот стих.
Я в нем напишу о том как сломалось,
Как треснуло что-то, не удержалось.

Как то, что казалось мне очень крепким,
Сломалось в руках как лишь одна ветка.
И из океана нашей мечты,
Текла не вода, а роковые кресты.

Как звезды на небе, что для нас светили,
С неба упав вдруг тьму сотворили.
И всё стало чёрным вокруг нас с тобой.
Ты зря мне сказала, что я не родной.

© Copyright: Чуприна Александр, 2011
Свидетельство о публикации №11109135519

Обійми долонями мрію
Зірви цей подих із своїх обіймів,
Хай обпече він щастям втому й плечі.
Хоч і слова мої та спроби ненадійні,
Вони в цю мить ввірвались так до речі.

Пристрель цілунком в шию кожну ясність,
Зостав лиш нерозгаданість і мрію,
Нехай ці ночі не такі й прекрасні,
Та почуттями я тебе зігрію.

Лишайся поруч відчуттям на шкірі,
Хай ще весь день кохають тебе губи.
Мої думки зневірились у вірі,
Твої ж слова ще пристрасні та любі.

Тримай в руках мою гарячу ніжність
Голуб до щік і посмішки весну
Навіть, як наша зломиться суміжність,
Я й з згадкою про тебе не засну.

Даруй коханню час і таємниці,
Давай весні напитись твоїм вдихом,
Досить тримати щастя у темниці –
Кохайся з радістю невимушено й тихо.

Тримай. Не кинь… цих почуттів на вітер.
Це нерозумно – відпускати крила.
Вже майже пролетіло наше літо,
Та віра в мрію ще не пролетіла.

Гострий біль
Я виткався із мрії наперекір природі,
Сховав тендітний погляд в реальності палкій,
Я небо присвятив твоїй чудовій вроді,
А ти вбивала смуток лиш рухом своїх вій.

Ти заплітала в погляд вогню мінливі квіти
І серце все палало в агонії б’ючись,
Проте лишень жило все більше й тілу жити
Давало сил і волі, падінь не боячись.

І ось я урочисто, руйнуючи непевність,
Підношу слів букет доглянутих, п’янких,
Щоб з цих чуттєвих звуків, ніжних та душевних
Все більше поставало миттєвостей палких.

Та лиш узявши посуд, ти не надпивши й краплі,
За мить необережно впустила його з рук,
Й неначе вправним рухом заточеної шаблі,
Вписала в смертність душу й спокійний серця стук.

І тиша…
і самотність. Байдужості лиш скелі,
Та вид перед очима порізаних долонь.
І тільки бите скло зі мною у постелі
Та пам'ять про утрату й очей твоїх вогонь.

І от проводжу тут я розмиті в вічність миті
Та у німім старанні я повз важкі роки
Збираю все до купи розбиту склянку квітів
Щоб знову попрохати кохання і руки.

А мне глазки твои рассказали, о чем ты мечтаешь.
Что ты сильная, гордая…[только не с теми, кто дорог].
И не любишь, когда пустота твое сердце вращает.
И тебя убивают минуты, что лечат не скоро
Твои раны, которые вырыли яму разлукой.

[Ну, а ты никому. Никому не промолвишь ни слова,
Ведь Она для тебя есть спасение в замкнутом круге.
Ведь тебе ни к чему для других быть хорошей и клевой*]

Порожній лист, нічого він не значить,
Його значущість – це прості слова.
А дехто в ньому чудо світу бачить,
А я у ньому – засіб для буття.
Він сам по сОбі просто білий – білий,
лиш фарби роблять чудеса.
Яскраво синій чи гнітючо сірий,
на ньому жарке літо й недовірлива весна.
Я так люблю робити білий чимось,
фігури, кольори, слова.
Так і лишитись можна з ними,
як вічні друзі, як вогонь й вода.
Це протилежності, які бажають жити,
це сенс і засіб для буття.
Без них не можу я творити,
А без творіння ким же буду я?

I
Рябь в грязной луже
та же, что в горном озере
разница в настроении смотрящего.

II
Зачастую мусорное ведро
говорит о нас больше,
чем мы сами.

III
Бабочка обладает вечностью.
В сознании и памяти людей.
Но не знает об этом.

IV
Литература, написанная
языком обывателя
не прейдет границ заурядности.

V
Если уважение продукт
интеллекта, то задница
последствие дивана.

VI
Всякая мудрая мысль
оправдывает себя полезностью.
В противном случаи мыслитель — дебил.

VII
Зная, что каждая книга
полезна, и «создает впечатление»
дурак выбирает потолше.

VIII
Когда твоя верность
зависит от верности другого
это — рабство.

IX
Дождь уровняет в званиях,
Смерть уровняет в званиях.
Памятник и зонт — обособят.

Риторика хворого апатією
Чому цей світ зробили таким «плоским»?
Сказати «сонце», ніби просто «хай».
Чому «спасибі» стало таким тоскним?
Типу «так треба – так і промовляй».

Де зникла звична людська щирість?
Де ми? А не ці мертві маски.
Чому низька словесна сірість
Спіймала нас у свої пастки?

Так хочеться любити щиро всіх,
Щоби злилася з світом ця любов.
Так хочеться щоб всюди лунав сміх
І бачити цю радість знов і знов.

Але в наш час це мало хто оцінить.
Лиш одиниці, що такі як ти.
І ми й не помічаємо підміни,
Приймаємо фальшиві паспорти,

Збираємо деталі із дефектів
І в результаті маємо брехню,
Жахливий фальш та п’ять сумних аспектів…
І світ перетворився на «фігню».

Де зникло те, що йменувалося душею?
Де ділось те, шо звалося коханням?
Втопилося? Покрилося іржею?
Залишило лише пусті питання…

Слово может обидеть,
или может простить
Слово может заставить плакать,
Может и развеселить

Слово может нагнать вдохновение.
А может привести в отчаяние.
Может нанести ранение.Или
Наоборот. поизведёт исцеление

Вся сила слов в наших руках
Принадлежит лишь нам.
Скажешь и сразу ты молодец,
Либо законченный хам.

Всё равно лучше сказать,
чем молча обиду таить.
Только сначала подумай,
Чем что либо говорить.

Годы пройдут. ты всё сразу поймешь
прав был ты или нет,
Но не сказав будешь
точно обижен
назад пути просто нет.

Жизнь не проста, и у всех.
разные в жизни дороги.
Сказал. не всегда будет всё хорошо.
Но не сказал точно плохо.

Я думала над этим вечер, думала ночь и утро, когда дождь. Перебирала мысли, как чётки, и, кажется, если постелить их дорогою — она обойдет земной шар и ещё чуть. Свертывала слова, как катышки. Рассматривала их со всех возможных сторон. Слова. С-ло-ва. С.л.о.в.а. Понимаешь, это не игра в дурака или чехарду, это даже не шахматы со всей серьёзностью оных. Это как в «Повести о Сонечке» Цветаевой: "… зачем слова, когда — дела? (то есть поцелуи и так далее). А я ему — «Э-э! Нет! Дело ещё ничего не доказывает, а слово — все… Мне ведь только этого от человека нужно: ЛЮБЛЮ, и больше ничего, пусть потом что угодно делают, как угодно не любят, я делам не поверю, потому что слово — было. Я только этим словом кормилась, потому так и отощала...»
Глупо? А что у нас не глупо.
Слова… Они же не просто так. Выпорхают, как птицы… Потом голубями или синицами садятся подле усыпанных снегом окон. Они смотрят на нас, наблюдают. Понимаешь, сколько мы их зря?.. Ты себе представить не можешь! Тебя не будет, меня не будет, а слова будут. Они навсегда. Мы вчеканиваем их в пространство, выпаливаем зажигалками на стволе времени. Ты вот сказал — сыграл, доволен? А слово взяло да и каменем по воздуху. Оно навсегда. Оно уже никуда не денется…
Какое бремя мы ложим на плечи этого, уже и так расшатанного, словно старый стул, мира? Непосильное. У меня теперь слова в горле застряют. Понимаешь?.. Скажу — и всё. Скажу «люблю» — и никуда уже. «Ненавижу» — ещё страшней.
Я теперь каждое слово важу. Как на аптечных весах…
Просто из некоторых никогда аптекарь не выйдет — «парадокс профессий».