Скоро вже настане час,
Коли далі ми підемо,
Тут не буде більше нас —
Це закон, це теорема.
Ти вже бачиш там кінець?
Ми йдемо у невідомість.
Чути тільки бій сердець.
Хочем жити, та натомість…

Ми помремо, та не зараз.
Може завтра, може разом.
Може потім і окремо, та
Ми помремо, всі помремо.

Заплати ціну життя, —
Ми достатньо тут пробули.
Скоро вже настане час
Дати шанс новоприбулим.
Так давай нап'ємось з горя,
Доки б'ється в грудях серце!
Ми ще вчора були морем,
А

Читать дальше →

Здравствуй Ты. Нет, ЗАТКНИСЬ!
И не смей перебить!
Я устало от ваших вопросов.

Я давно тебя жду,
Видишь в чате on-line?
Это я в бесконечном потоке.

Ты не ждал меня, да.
Но поверь – мне плевать.
Я беру, что моё есть по праву.

Я давно среди вас,
В вашей жизни on-line,
Зажигаю «рубиновый» статус.

Что такое опять?
Время гришь не пришло?
Если здесь, то настало, не думай.

И как яркий ди-джей
Я пою свою песнь,
Death on-line, ждите, скоро добавлюсь.

Прах до праху,
Життя до смерті.
Я злечу колись вільним птахом,
Залишивши рядки відверті.

Крок за кроком,
Вогню все менше.
Хай для когось це стане шоком,
Але з часом всім стане легше.

Ще не витік час,
Йдуть нові хвилини.
Щось достойне зробить хоч раз —
Смерть невчасно дихає в спину.

Смерть — новий передвісник.
Може пекла, а може неба.
Кожен день я ходжу по вістрю,
Без нагальної на це потреби.

Скільки ще лишилось прожити?
Скільки кроків мені до раю?
Коли в вічність я буду снити?
Заважкі питання… Не знаю…

І хоч скоро піде життя,
І розвіють за вітром прах,
Я залишусь у цих рядках,
Я залишусь в своїх віршах...

P.S. Хоча надихнула мене не ця пісня, але текст вийшов дуже близький до її тексту

Смерть обнажила улыбкою зубы,
Губами по пальцам пройдясь:
«Всего, что намечено, больше не будет,
Мой неудавшийся Князь».
Я выдернул руку как-будто в отместку
И вышел шагами назад:
«Всего пару дней и мы будем вместе,
Ты должен уж это понять».
Хватаюсь за сердце, не чувствуя воздух,
Грудину пронзило насквозь:
«Я просто хочу, чтоб ты все же понял,
Сбежать тебе не удалось».
И слезы и горечь уже подступили,
Я корчусь, но все же стою:
«Забудь, для меня есть еще в мире
Те, кого сильно люблю».
Смерть засмеялась — прекрасная дева,
В платье как-будто на бал:
«Что? Ты опять про свою Королеву,
Мой неудавшийся Князь?»
Я плюнул ей в ноги, презрительно корчась,
Пытаясь закончить свой путь:
«Я много здесь еще не окончил,
Уже протяну как-нибудь».
И взгляд свой серьезный она подарила,
Голову скорбно склонив:
«Желаю, чтоб крепче тебя полюбила
Вздорная девушка Жизнь».
И стало как-будто мне легче дышаться,
И смежились веки на час:
«Забавно, но стало же вдруг получаться,
Тебя не возьму я сейчас».
Ерошила волосы темная дева,
Мне негу и ласку даря:
«Пускай ощастливишь свою Королеву,
Мой неудавшийся Князь».
Мое пробужденье прошло с поцелуем,
Дыханье свое разделив,
Прекрасная дама ушла по другую
Сторону избранных сил.
Я сел и собрался, за горло хватаясь,
Сложилась в себя голова:
«Столь глупо, но я пред тобою не каюсь,
Продолжилась нитью судьба».
Еще одно платье, еще одна дева,
Раскрыт разрисованный зонт:
«Я Жизнь. Обещай, что твоя Королева
Тебя все ж использует впрок».
И смехом звенящим она разразилась,
В велюр и шелка запахнув,
И сердце, что заново трепетно билось,
Опять уже начало путь.
А зонтик мелькал среди лиц и прохожих,
Я в парке вновь занял скамью:
«Как здорово жить и как здорово тоже
Увидеть всех тех, что люблю».

Вдих…
Повітря мене наповняє.
Кожна крапля повітря — це крапля мого життя.
Видих…
Я потихеньку вмираю.
І сьогодні для світу це форма мого каяття.

Крок вперед…
В обличчя лиш вітер.
Кожен новий порив наповнює щастям мене.
Крок назад…
А позаду зів'яли вже квіти.
Їх тепер не врятуєш, назад вже не повернеш.

Стрибок вверх…
До Сонця все ближче.
Все сильніше по шкірі тепло від моєї зорі.
І падіння…
Все нижче і нижче.
Я тону в глибині, я скоро вже буду на дні.

Вдих…
Дно вже близько.
Прокидаюсь і мовчки дивлюсь в пустоту.
Видих…
На поверхні так слизько.
Але це ще не смерть, я досі просто живу.

Путь самурая – это смерть.
Когда есть выбор или – или,
Уж лучше лечь в земную твердь,
Чем жить в позоре и бессилье.

Ты цели в жизни не достиг
И даже бросил к ней стремиться.
Пиши скорей прощальный стих
И пусть душа летит, как птица.

Лишь малодушный может жить
Без цели в нашем бренном мире.
В вопросе быть или не быть,
Всегда поможет харакири.

епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

В каждом холодном,
Остуженном теле
Остается кусочек
Около почек.

Когда лежишь в морге
И тебя режут,
Он улетает
Вместе с тобой
За мечтой
В небосвод.

Ты есть,
Но нет сердца,
Мозга и рук.
Тебе не согреться,
Мой друг.

Поэтому ты
Ищешь свой дом,
Где мило храпит
Верный муж,
Но муж твой стоит
И плачет над телом,
А тебя ждет
Госпиталь душ.

Я чекав на цей день цілий рік.
Один рік — наче ціле життя.
І сьогодні нарешті настала та ніч,
Коли ти до ранку моя.
Я надіявся що ти в раю.
Я живий, ти померла давно,
Та тебе я все ще люблю
І любов ця неначе в кіно.

Пентаграма висить на стіні,
У руці моїй жертовний ніж,
Кров і свічі вже на столі
І латина гучніш і гучніш.
Раптом — спалах в глухій темноті!
Ти лежиш народжена знов
Ти сьогодні належиш мені,
В тобі зараз тече моя кров.

Знову в склепі з тобою ми вдвох,
Місяць холодно світить з вікна…
Розлучив нас з тобою твій Бог,
Повернув тебе мій Сатана.
Ніч сьогодні така як завжди,
Але іншим буде фінал, —
Ти ще житимеш, просто зажди!
Я для цього душу продав.

Пентаграма висить на стіні,
У руці моїй жертовний ніж,
Кров і свічі вже на столі
І латина гучніш і гучніш.
«Ти не плач, будь-ласка не плач!» —
В пустоту відлітають слова, —
«Ти мені, якщо зможеш, пробач.
Я піду, а ти будеш жива...»

Я гладиатор мурмиллон,
А мой противник ретиарий.
Мне с ним сражаться не резон,
Да только раб не выбирает.

Сегодня мой последний бой.
И коль врага я одолею,
Смогу вернуться я домой
В свою родную Галилею.

И вот стою я на песке.
Песок горячий жжет мне ноги,
А жизнь моя на волоске,
Но победить помогут Боги.

Я поприветствовал толпу
И императора отдельно.
Смотрю на них, как в пустоту.
Сейчас начнется бой смертельный.

С той стороны открылась клеть.
Раб вышел с сеткой и трезубцем.
Когда он бросит свою сеть
Мне нужно только увернуться.

Противник мой не Геркулес
И роста тоже небольшого.
Наверно, легкий он на вес.
Я бы легко убил такого.

Лишь только сеть в его руке
Опасность для меня имеет.
Как рыбу крупную в реке
В нее людей ловить умеет.

И вот забросил сеть рыбак
И как назло попал он точно!
Теперь стою я, как дурак –
Мне надо выбираться срочно!

На шлеме рыба у меня.
Уж лучше вовсе быть без шлема!
Застряла в сетке чешуя
И мне не выбраться из плена!

А ретиарий тут как тут.
Он весь от радости сияет.
Пытаюсь выбраться из пут,
Но вилы в бок он мне вонзает…

И рукоплещет Колизей,
А ретиарий горд и весел,
Но не заметил ротозей,
Что в сетке дырку я прорезал.

Пока он прыгал и плясал,
Я гладиус просунул в дырку
И ретиария достал!
Тот уронил на землю вилку.

И на колени он упал,
Руками рану закрывая.
Я сетку полностью порвал,
Поднялся кровью истекая.

А он поднял свой палец вверх,
Прося у зрителей пощады,
Но вызвал этим он лишь смех,
Здесь только смерти люди рады.