Ти любиш задимлені ночі,
Їх п’яну, холодну блакить.
А я – твої стомлені очі
І літо, що досі шумить.
Печаль, що накрила кохання,
Ту весну, що вже не прийде…
Ти йдеш, безсумнівно, востаннє…
Повільно, як гаснучий день…
Уже не цвітуть наші квіти
І пізно нам їх поливать.
Ти просто не зміг полюбити,
А я не могла не кохать.
Чи варто було сподіватись
На щось трохи більше, ніж мить?
Ти просто не вмів повертатись,
А я не могла зупинить.
Спонтанно тікає в минуле
Той день, де в ролях ми з тобою,
Лиш осінь крилом пригорнула
І впала під ноги сльозою…

2006

Не знаю чому в такий сонячний день,
Так темно та холодно, гидко душі…
Не хочеться злетів, не хочеться мрій,
Не хочеться щастя, а лиш сірих днів…
Так сумно, і ніяково якби за це,
Та все це мине, та все це мине…
Радість знову прийде й я забуду про це…
Коли все це мине, коли все це мине…

Шумить дощ за вікном
Все сильніш і сильніш.
Я дивлюсь у вікно
Все сумніш і сумніш.
Капля за каплею впаде
На землю впоміж сліз.
Вслухайся у стукіт надворі —
Ти почуєш стукіт у собі.

Ненавидь себе за кожен гріх!
Відчуй це і люби себе за це!
Ненавидь себе за себе!
Ненавидь себе за кожний сум
і люби себе за це!

Люби життя!
Люби своє ім«я!
Люби свою сутність!
Люби ближнього свого,
як самого себе.

____________________
6.02.04

Ні!!!
Узор холодний на стіні,
І погляд в очі не мені…
Сум…
Твою підкреслює красу
Ти сенс життя… Ти його суть!!!
Біль…
Я знаю що болить тобі…
Та час на роздуми вже збіг…
Йдеш???
І де тебе шукати… Де?
Куди тебе життя веде???
Жаль…
І сльози по очам біжать…
Мов крок по лезові ножа…
Тиша…
Без тебе час хронограф пише…
Пройшла одна хвилина лише…

Неіснуюча подія
Пішла ти, ніби ранила ножем
І грим дверей, неначе в серце струмом.
Зненацька вкрався в душу дивний щем
Й заклало вуха ледве чутним шумом.

Шматочки пилу, з килима здійнявшись,
Здались вогнем пекельним та сліпучим
І їх як смерті подиху злякавшись,
Я заховався за бажанням сучим.

Проклятий дощ все гуркотів у шибу.
Був кислотою в очі його гуркіт.
Нагадувала все про мою хибу
Маленька нитка із твоєї куртки.

І я не відав, що чинити далі:
Простити й жити, а чи просто вбитись…
Важка рука жорстокої печалі
Завадила мені будь-що робити.

Та я знайшов у собі сили і піднявся,
І хоч твій образ у очах застиг,
Ніколи більш не сумувати я поклявся
І крок твій такий болісний простив.

Отруйна музика зимового дощу…
Довкола темінь, мертва пустота.
Лиш гул авто доноситься здаля.
В очах сльозинки, в роті гіркота
І погляд, як у вбитого кроля.

І знов апатія калічить усі справи
Жагу життя жене у далечінь…
Не хочеться ні миру, ні розправи,
Пірнути б лиш в байдужості глибінь.

Раптово блиснуть десь в тумані твої очі
Й поглинуті пітьмою зникнуть враз…
З жахливим сном я прокидаюсь серед ночі
І п’ять хвилин ловлю, що все гаразд.

Ці сни так мучать, що втікає спокій
І не вертається до самого рання
Лишається лиш розпач сліпоокий
Та снів моїх нестерпне пізнання.

Там ніч в душі — вогка, смертельно хвора…
Вона збирає всю пекельну біль
І коле нею в серце, мов потвора.
І страх крадеться в мозок звідусіль.

І лише Сонце це здолати може,
Але до нього довгих п’ять годин.
У вічі смуток загляда вороже…
І знов лишаюся із снами я один.

Сутінкові судження
Безжальна ніч і тихий шепіт грудня,
Холодний вітер та лапатий сніг.
І знову вулиця холодна та безлюдна,
Ніхто не зробить кроку на поріг…

Зажурено поскрипує береза,
Тоненьку вишню зціпило давно,
Морозу пальці, наче бритви леза,
Деруть обличчя, та мені усе-одно.

Однаково, що зледеніли руки
І сніг понабивався у взуття.
Броджу я, умираючи від скуки,
І на твоє чекаю прибуття.

І місяць уникає цих ночей,
Втікає, прикривається імлою.
Він є аналогом моїх очей,
Ховаючись за хмарок пеленою.

У білу ковдру загорнувсь горіх
І так заснув за метр від паркану
І настрій мій давно уже знеміг,
Не вірю, що боротись з цим я стану.

Ти вкотре кажеш: «Сонце підійметься»,
Та хтозна скільки ще мені чекати.
Здається, світло вік не повернеться…
І довго ще прийдеться замерзати.

Якісь тужливі, чи сумні думки
Мене в полон нещадно узяли,
Забили в серденько вони кілки,
Щасливу маску із лиця зняли.

Й не розумію де вони взялися…
Що викликало мій душевний сум?
Чому біль й серце у одне злилися?
Й створили в голові безладний шум…

Все ж наче добре, справи йдуть нормально,
Нещасть та лих ніяких не було.
Це якось дивно, чи парадоксально — Забув уже як на душі цвіло…

Та ні! Ще пам'ятаю тепле сонце свóє.
Це ніжне янголятко, зіроньку кохану,
Як ми купались в радості обоє
І не лякались ні дощу, ні вітрюгану…

Я буду гнати тугу геть від себе,
Я буду радості на повну віддаватись…
З тобою легко долечу до неба.
Яке ж це щастя — в тебе закохатись

Болісна темрява моєї романтичності
Тужило серце, кров'ю обливалось
І блідий місяць мертвим світлом лив,
І щастя у агонії здригалось — Розлуки довгий час його убив.

Душа тоді ще тяжко захворіла
Страждала дуже кожну ''вічну'' ніч.
Свідомість вже давно пітьма накрила,
І катувала з смертю пліч-о-пліч.

Без тебе день на згасле пекло схожий,
Німий, тягучий та багряно-чорний.
Повзе, мов труп, мій час мені ворожий.
І плин його повільний та незборний.

І вирізають думи в серці рани,
Думки про втрату, чи неспинну смерть.
Бажаю хоч на мить побачити кохану,
Та знову йдуть всі спроби шкереберть.

То меркне, то згасає блиск моїх очей,
Що зоряним вогнем палахкотів з тобою.
І голова злітає із плечей,
Удача повертається спиною.

Та вистачає спогаду про милу,
Як вибухають всі початки суму,
І він долає найтемнішу силу.
І горе помирає як від струму.