У полоні туману
Знайди мене
Серед солодкої тиші.
Не стримане
Кохання все вище.

Запрошена
Ти будеш у спогади
Та зрошена
Пронизливим здогадом.

В найближчому
До мене ти просторі,
Скажи ж чому
Такі сумні постери?

Казково так
Тобою впиватися…
Розколоте,
Що мало зостатися.

З’єднались ми
Очима, як вічністю.
Коханими
Ми зроблені ніжністю.

Залиш хоча б
Тепло свого дотику
Зірвалося:
Кохатиму, котику…

В туманы утра раннего укутан старый парк,
Деревьев древних хаотичны колоннады…
И тает ночи темной, отступившей, серый мрак,
Оставив лишь касание прохлады.

Все светится багряным светом огненной листвы,
И свежестью наполнены фонтаны.
Аллеями волшебные порхают мотыльки,
И воздух здесь какой то мягкий, пряный…

Я наблюдал движения змеи,
Столь гибкий и изящный стан,
Не отводились от неё глаза мои,
Запутала мне мысли все в туман.
Сей красоте завидовали боги,
Она одна такая на Земле
И все мужи ей целовали ноги,
А девы взглядом хоронили всю во мгле.
Она всем телом извиваясь
Окутала мне сердце красотой,
И в то мгновенье обернулась вдруг мечтой
В тумане, в дыме растворяясь.

© Copyright: Чуприна Александр, 2011
Свидетельство о публикации №11101097202

Дим над Землею.
Вона палить.
Затягується вночі
і випускає дим вранці.

Я сьогодні прийшов сюди,
де має встати Сонце.
І я їм туман,
щоб це сталось швидше.

Я вже так хочу його побачити!
Я скучив за ним.
І тоді туман плює мені в око,
я блимаю і блимає світ.

В кінці все ж сходить Сонце.
Воно гаряче вітає мене,
задоволене, що я чекав.
І пече мою голову,
так що я змушений тікати…

28.12.2008

Вкутаний в тьмяну ковдру
я йду до світання.
Заповнило мою свідомість
кохання.

Від ночі і до ночі
я бачу те, що хочу,
але ж то тільки сон,
мій керований сон.

Хай прийде Сонце до мене,
тихо, як змія
і освітить мою порожню жменю,
де живу між туманами я.

_______
15.07.2008

Я бачив маленьке створіння в тумані,
Воно говорило до мене очима.
В них сховані думки доволі гуманні,
В них хворе бажання, заповнене димом.

Впритул підійшов я до нього поволі,
Шукаючи шлях до чужого цвітіння,
Воно все ж тікає на ніженьках кволих,
Ховаючись в хмарах своїх рук творіння.

Крізь час продираючись, впав на коліна,
Я повз, намагаючись встигти померти.
Гонитва за дивом вбивала повільно,
В дорозі прийшлося всіх демонів зжерти.

Створіння тікало, на дим розчинившись,
Залишивши в тілі моєму свій подих.
І я зупинився, на крихти розбившись,
Мій шлях перервався. Стіна очі зводить.

Я поглядом прагнув зламати всі стіни,
Не міг я боротись з такою вагою,
Лиш вихід єдиний лишило створіння –
Єднання з туманом і бути собою.

І порпавшись глибоко в тілі руками,
Мені пощастило знайти старий важіль.
Він вкритий іржею. На ньому є злами.
Крихкий і нещасний, як діти всі наші.

Натиснув на нього – і тиша навколо.
Нічого не чути, а важіль зламався.
Створіння далеко постійно втікало,
Стіна поміж нами нестримно звелася.

Всередині пусто, здалося помер вже,
Собою хотів я весь світ оповити.
Натиснув на важіль востаннє і вперше,
І щось ніби вбив я бажанням ожити.

І диво далеко, я досі стою тут,
А тиша так хоче розбити повітря.
Підняв вгору руки, відчувши нудоту,
Повз тіло гуляє розбещений вітер.

І зрушив я з місця! І впали додолу
Всі пальці та руки, і шкіра сповзає,
Зникає, як попіл від часу та болю,
Зникає, й нічого мені не лишає.

На попіл одразу я перетворився,
На дим, на повітря, на хмарку зелену…
Пройшов перешкоду, туди просочився,
Позаду залишивши їжу тваринам.

Гонитва повинна продовжитись далі,
Та я вже не знаю куди мені бігти,
Мій розум, здається, нікуди не вкрали,
Та тіло вже зникло. А з ним і всі квіти.

Поривами вітру несе мене всюди,
Гублюся по всьому шаленому світу.
Збулася та мрія – хмаринкою бути,
Й не падати знову в могилу відриту.

Тепер вже окутати всіх – моя доля,
Я світ оповив, розгубився, зникаю…
Створіння сміється з великої волі,
Яку я отримав. Тепер я звикаю…

[ 16/07/09 ]

Загорнувшись у туман,
Стаю лише пустою тінню.
І так блукатиму одна,
Забувши десь свою стежину…

Поміж дерев, поміж тіней,
Поміж спустошених очей,
Услід загублених думок,
Шукаю світла острівок…

Що збудить у мені дитину,
Огорне мріями й теплом…
Очам поверне того ж блиску,
Що віднедавна охолов…

Адже знайду, я все ж шукаю,
Дістану сили й подолаю
Страхів набриливе виття
Й того, хто гасить почуття…

І лиш тоді душевна свічка
Осяє шлях на острівок.
Поверне знову спокій нічка,
Й не лишить у душі голок…

Її величність Алегорія...
І знов дощить, і вітер свище,
І ластівка гніздо лишила…
Зима підкралась до нас ближче
Та десь в гаю туман згубила.

А ніжна осінь підібрала,
Та виплекала, наче сина.
Постійно сил йому давала,
А він — на волю, мов дитина…

І простелився в чистім полі,
Накрив собою все село.
Він вже не хворий, він на волі!
Так радісно йому було…

І зайченята дивувались
Оцьому білому диму…
Усім, хто його рятували,
Хотілось дякувать йому.

Хотілось сонце підійняти,
Хоч знав, що це б його убило,
І щастя світу дарувати,
Бо ж так воно його манило…

Та враз згадав кохану осінь,
Яка його літать навчила.
Він пам’ятає її й досі,
Її любов йому так мила…

І він до неї повернувся,
І вічність вже не відпускав.
Про білий світ давно забувся
Ох, довго ж він ЇЇ шукав!