З лабіринту думок я знаходжу єдиний вихід
Опуститись на дно і сидіти там тихо-тихо
Це комусь все одно, комусь може бути на втіху
Там суцільна пітьма… і точно не буде до сміху
Я здається ось вибухну, робить свою справу тиск
Він на дні завеликий, та грець хай із тиском тим
Я ж упав, я ж на дні і мені не потрібно іти
Ані думати, дихати, змісту немає, мети…
Як же просто в думках все, як важко усе у житті
Не гадай і не думай, що очі заплющив і втік
Помилився так я і так знов помиляються ті
Хто так думає, марно, бо втечі секрети прості
Є одне лише правило в цеї життєвої гри
Як би сильно не падав, та йди не здавайсь а борись
І я також так зроблю, я свій побудую Рим
Доля здатна шанс дати, і ти не вагайся — Бери!

Нівіяно спостереженнями, аналізом, думками, пошуком сенсу, правди. Напишу кілька слів про життя, яким я його розумію і почну з початку відомого нам — з народження дитини(що було раніше, ким чи чим ми були до народження з впевненістю сказати не можна). А ось після народження з отроби матері, люди взаємодіють одне з одним, спостерігають, навчаються. На перших роках, назвемо етапами життя дитина(людина) ще не усвідомлює себе. Пишу це через те, що абсолютно не пам'ятаю себе на перших місяцях життя(якщо хтось з вас усвідомлював момент свого народження прошу відгукнутись). Отже народження — ми заходимо в щось нове для нас і при цьому ми не знаємо хто ми(уявіть картину — ви зайшли у абсолютно темну кімнату, без жодного променя світла, ви не усвідомлюєте де є ваше тіло, де стіни і якщо будете йти прямо, то обов'яково стукнетесь лобом об щось. Що робить адекватна людина в такій ситуації? ощупує межі, знайомиться з умовами, знаходить себе у кімнаті, прив'язується до якогось відомого положення, як правило до такого, в якому є чим більше відомого) Подібне завдання відкривається і перед маленькою дитиною, вона намагається усвідомити себе і те, що її оточує(хто я? а це що? а як? а звідки? — запитання які увесь час виникають у дітей(почемучек)). На запитання «хто я?» дитині звичайно відповіді не дадуть(мало хто з «дорослих» знає відповідь). Отож, основним завданням дитини є пізнання, дослідження, як довколишнього середовища так і свого тіла, своїх можливостей. Завданням же батьків на даному етапі(до усвідомлення дитиною місця свого знаходження і порозуміння з власним тілом) є створення умов, в яких у дитини буде свобода пізнання(забезпечення здорового харчування дитини, прийнятних умов життя), лише позитивний настрій, підтримання дитячих ідей, відповіді на запитання(максимально підштовхуючі до самостійного ознайомлення і пізнання). Я трішки відійшов від теми, яку від початку хотів розкрити, але гадаю написане є важливим. Підсумовуючи вищесказане припустимо правильне виконання всіх умов, необхідних на даному етапі. Що далі? Дитина(людина) уже володіє тілом(інструментом зв'язку з «світом»), вона уміє знаходити відповіді(нехай і з допомогою батьків), виникають нові, більш солідні, уже обдумані запитання(які стосуються взаємовідносин між людьми). Втім вона ще не знаходить того, що повністю вгамує її жагу пошуку, нехай це продовжується. Нове сприймається все важче, але укорінюється сильніше(зараз важлива стабільність), дитина навчається терпінню, пізнає людські риси, формується її характер.(темна кімната уже стає знайомою, але вона все ще зовсім темнюща і незрозуміла). На даному етапі свою летпу вносить суспільство(можна описати і те, що воно повинно запезпечити особистості що формується, але я поки що зупинюсь, прошу висловити ідеї, вказати на недоліки написаного, разом підкорегувати написане, і якщо буде цікаво — продовжимо). P/S не знаю в який блог публікувати, залишу поки в особистому.
*****
Отож чистий лист дитини: вона не знає хто вона, де вона
дитину цікавить усе: кожен кущик, хмаринка, автомобіль, котик… отже вона щось шукає
дитина експериментує, хоче доторкнутись до усього, розібрати(поділити на найменші частинки)

Тінь летить над світом,
Тінь вкриває гнітом,
Війною знищить віру, вселивши безнадію.
Кров'ю з серця кожного народу
Ми пишем з помилками знову й знову.
Спалив вогонь, залишив попіл,
Розвіяний за вітром.
А очі дивляться з сльозою на щоках
До чого призвів наш страх.
Ми боялись світу
Ми боялись гніву
Знищили усе навколо,
Залишивши лиш дике поле.
Терниною ступаєм босі,
В майбутнє сіємо колосся.
Під сонцем згорить зерня,
Засушиться земля,
Ні краплі не зронить роса.
Ми голі, боїмося тіні
Маримо в надії лиш кінця.

Ми бачимо судому,
Що схопила Бога.
І помираємо удома,
Не вийшовши їз коми.

Я пам'ятаю історію побачених снів.
Я досі знаю дорогу пройдених днів.
Я бачив світло та темряву, радість та сльози.
Я бачив літній дощ і зимові морози.
Я вже відчув у собі добро та зло.
Я підіймався до неба і падав на дно.

Мене життя кидало з боку в бік.
Я ріс і я мінявся з року в рік.
Мені життя казало: «Ти помреш!»
Та я давно вже знав що все мине.

Я пам'ятаю історію розбитих мрій.
Я кожен день молився на образ твій.
Я кожен день майбутнього розпланував,
Але, як мрії ламаються, я не знав.
Я знав що віра є, а ще надія й любов,
Та ці три слова випили всю мою кров.

Мене життя кидало з боку в бік.
Мене життя питало з року в рік:
«Навіщо йдеш вперед? Що хочеш там знайти?»
А я казав: «Не знаю, але треба йти...»

Я пам'ятаю історію сказаних слів.
Початок і кінець нових життів.
Із цим знанням сьогодні я помер,
Не знаючи навіщо і чому тепер…

Питання ігнору
І шрами вагань…
Не скажеш нікому
У пастці зізнань,

Про що говорили
затінені дні,
Про що шепотілі
забутії сни…

Опущені руки —
Долоні без сил.
Ніхто не почує,
Про що ти просив.

І вже реготали
ті ночі і дні,
І з криком згасали
надії вогні…

Від себе не взмозі
Отак утікти.
З шипами всі рози…
У тінях краси…

А чи почуєш шепіт сліз,
Коли кричатиму щосили?
В очах впізнаєш образ мрій,
Коли дивитимуся в небо?

Чи розфарбуєш сторінки
Щоденника, як колір втратить?
Не побоїшся висоти,
Якщо захочу я літати?

А зможеш музикой заграти,
Коли нечутно буде й пусто?
Літак надіїї наздогнати,
Якщо захоче у відпустку?

Чи зможеш ти мене кохати
Так само щиро, ніжно, тихо?
І вічність тую показати?..
Не календарну — ту… єдину.

Я непитаючи погляну
У очі ніжні… любі… милі…
У них і відповідь я знайду
На всі вона — одна єдина.

Зірки…
Заточують в полон.
Думки…
Палаючий вогонь.

Нестерпна ніч,
Невірний сон.
Двоє об біч
Ідуть мостом.

Той міст — не міст,
Той міст — зв'язок,
А може й ні…
І знову сон…

Зв'язок
Двох різних берегів.
Зв'язок
Невизнаних світів.

Вони пройдуть
Здолавши страх
І не вернуть
Те щастя в крах.

І міст — не міст,
І міст — зв'язок…
Двоє — один…
Ціле із двох…

Обережно кладучи зернятко в землю, збагачену водою, ти вже уявляєш, якою буде Твоя рослинка… Ти покладаєш на неї певні надії… В думках малюєш ескіз майбутнього дива… надаючі кожній пелюсточці найтепліших кольорів… Ти вже відчуваєш, як вона даруватиме радість тобі й іншим.
Ти захоплено споглядаєш за її ростом… за першим паростком, що захоплено споглядає світ (а може, й не так захоплено?). Ти опиваєш свою рослинку любов*ю ще з самого малечку, ще з малесенького нікому непорібного зернятки… Адже ти його знайшов зовсім випадково.
Стримано реагуєш на бажаня своєї рослинки: замало води — забагато води, тінь — сонце… Слідкуєш, щоб всого вистачало… Адже любиш.
Та якось помічаєш краплинки палаючо-червоного кольору… кров… твоя кров. Ти й не помітив, як зросли малесенькі голочки, як стали все дужче колоти, відповідаючи на твою увагу… Ти й не помітив, як прості потреби переросли в жадібні забаганки… як зросла її любов до себе і зверхність до тебе (та що там до тебе — світу).
Раптом збагнеш, що замість солодкого нектару, Твоя рослинка несе отруту… замість чарівних пелюсток — болючі колючки і чудернацька квітка… що… жахає…
А отрута потроху… краплинка за краплинкою… вбиває твої надії та довіру… тебе вбиває… Її колючки безжаліно штрихають пальці, руки, що завжди несли любов… Вона живиться краплинками твого болю… палаюче-червоного кольору… що з кожним разом все більше й більше…
Ти зриваєшся… й зривався не раз… Та все-таки даєш їй шанс… перший… другий… третій… Бо як жети зможеш знищити, вирвати з корінням Твою рослинку? яку ти пестив і любив… Як?
А отрута все ж вбиває… дістаючи найпотаємніших кутків твоєї душі… твого серця…
Згодом… їй і цього буде мало…
Чи зміниться колись ця отрута на нектар?
Наврятчи.
Чи до снаги вирвати свою рослинку?
…

Час. Ти наш незмінний воїн,
що є на протязі вже багатьох сторіч.
Зміни оточення ти своє,
зміни, не залишай на довговіч.

Ти бачив все, що є, було і буде,
змінив князів, дітей їх, царсьий рід
і вже, напевно, не забудеш
події тих тисячоліть.

Якби замислився б ти трошки
над тим, що бачив, відчував,
то неодмінно всім на світі
події б ті всі розказав.

Почули б ми від тебе саме,
хто правим був, хто змахлював,
кому довіритись змоглии б ми,
і хто назавжди би програв.

У час сучасний і всеплинний
здається, що все було вже,
що пережиті всі події
і всі думки погасли вщент.

Але лиши тим нам надію,
і поверни нас до життя.
Позич наснаги, віри й сили,
щоб рушити у майбуття.

© Міра Славна 08.10.09

Самотність – вповзає в мій мозок,
Самотність – порушує сон,
Самотність – вбиває поволі,
Самотність – висмоктує кров.


Читать дальше →