«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

О горячо любимой теще
Сегодня мой пойдет рассказ.
Как рассказать бы мне попроще,
Чтоб понял каждый тут из вас?

Она у нас как заводная!
Сто тысяч дел она за день
Попеределает не зная
Как тратить жизнь на сон и лень.

Она отличная хозяйка
И мать, и бабка и жена!
И я скажу вам без утайки
Она красива и нежна!

А если кто-то заболеет,
Ну, например, радикулит,
Она ни сколько не робеет,
Уколом в попу исцелит.

Я не солгал сейчас ни слова,
Правдив, как грешник в смертный час!
И повторить готов я снова
Вы, теща, просто экстра-класс!

От і літо переполовинилось,
Вже до осені хиляться обрії…
Наші спомини лишаться добрими-
Не пектимуть своїми провинами…

І відходять експресами місяці,
Ні на кого із нас не чекаючи,
І не слухають зойків розкаяних —
Глушать їх металевою піснею…

Вітер з рук так раптово вихоплює
Дні-квиточки проткнуті компостером
(Не минаючи жодної постаті..)
Їх несе… розсипаючи попелом…

Кружляв неосідланих снів караван
І сльози блищали, мов роси,
весняне кохання і літній дурман…
То просто приходила осінь.

Усе, що не збулось, забрали дощі
І змили усе, що зосталось
Ти в снах не приходиш до мене вночі,
не сталося так, як гадалось.

Завмер невблаганний сліпий часоплин
І наново все починалось.
Все просто тепер: я одна, ти один.
На що ж ми тоді сподівались?

Фінал почуттів і роману фінал,
Забуто усе, мабуть досить.
Ти знав наперед, але просто мовчав…
То просто приходила осінь.

09/2006

ВІН:
Караван часу ніколи не стишить
Свій непинний, шалений біг…
Бог знає все і все запише,
Навіть те, чого сказати я не зміг!
Час безжально стікає піском крізь долоні,
У ПРірву, в безвість, в невідомість…
Я ЧУВ раніш але не вірив:
Любов дарує невагомість!
ВОНА:
Голки годинника в порожній спальні…
Тремтять секунди, відриваються поволі.
Вже не потрібні звуки сповідальні
Шалений час летить по видноколі!
У невагомості шукаю порятунку,
Запалюю жорстоких днів вітрила
Якби напитись днів п*янкого трунку!
все ж таки почуття дарують крила…
ВІН:
Любов дарує тобі крила,
але може їх потім забрати…
бо не кожному, моя мила,
доступний дар: вірно кохати!
ВОНА:
так важливо любов бентежну
пронести крізь проблеми й час.
Відшукати радість безмежну,
Всьому світу відкрити Нас!
11 липня 2011

Порепане щастя
Думки соснові й піднебесні мрії,
Покриті мохом сповідей шляхи,
Ледь підняті палким зізнанням вії
Й бажання бути поруч навіки.

Очей глибінь й зіниць неосягненність,
Терпкого щастя присмак на вустах,
Потерта болем клята нескінченність.
Й пекучі сумніви на чотирьох китах.

Пронизує зненацька погляд тепло
Та жар розпалює мого серцебиття.
В твоїй печалі незбагненне пекло
Та повна дисонація життя.

Цілунок в сон грайливо-риторичний
До краю(2) ласки прокладе місток
Мій супокій панічно-астенічний
Загине серед пурпурових пелюсток.

І ароматом цвіту пристрасть промайне
Вдихати її здатен хоч до ранку
Враз щастя до хмаринки дострибне
Та запалає в променях світанку.

Теплих грудей більш ніж ласкавий дотик
І сонця помаранчевий екстаз.
Твого серцебиття тендітні ноти
Приємніш всього убивають час.

Ще впаде краплина часу
і в стакан мій влетить старість,
вказуючи на два боки — в молодість і в небуття.

Заспокійливі, приємні
спогади дадуть плече.
Але все ж моє життя
геть нікуди не втече.

У краплині часу Всесвіт.
А в мені — сто крапель часу.
Так, життя, можливо — гра.
Але всі дійдуть до каси.

1:39 11.07.2009

Ми тримаємось за руки
в час стихійної негоди —
в час, коли сміття — перуки
й хто якої там породи.

Всі ми — сироти природи,
Божі іскри потенційні,
та частіше — ідіоти,
ідіоти професійні.

Лежебоки, мертве м'ясо.
В час, коли перука = рабство,
ми самці, але без сім'я.
Ми гравці, але без ім'я.

Я б хотів злетіти вище,
загніздитись у верхів'ях.
Я не вірю в краще нижче
і у те що у повір'ях.

Ширше відкриваю очі.
Так, сильніше бруд летить.
Але ж він лише лоскоче,
прожену його за мить.

Відшукаю попідтинням
тих сиріт, котрих забули.
Зате в них між жаботинням
ще лишилося минуле.

— 13.12.2010

У ніжних поцілунках миті
Спалахують зірки, без болі та жалю.
Стоять дерева осінню роздіті,
І засоромлені шепочуть їй люблю.

Деревам холодно і гірко до безтями.
Поезія і прозі верховіть.
Шукають сни, безсонними ночами.
У поцілунках вітру, будять мить.

цок-цок, цок-цок…
Крок, крок, ще крок

Пішов мій час…