Залишена літера, клаптики, серденько:
«Стук.»
Крізь усмішку, радощі, сяючи.
Тверденько:
«Пух.»
У грудях похований, тліючий в подиху
звук.
Так солодко впитися, вплестися в лагідний
рух…
«Пух, пух…
Пух, пух...»

як же приємно
відчувати на своїх щоках
імпульси твого блаженства
напиватись твоїми видихами і п'яніти
топитись у мандруючих твоїм тілом
відлуннях насолоди
махаючи руками та репетуючи поглядом
рятуйте
Зникати за солодко-кремовим
стукотом твого серця
і вмирати
вмирати метеликом посеред багаття
черговий раз гинути
в неминучо-пекучім пломінчику твоїх вуст
і воскресати
знову
під акомпонемент
ледь посиленої гучності твоєї подяки
відчуваю
що твоє божевілля
на кілька тонів гучніше
задає такт моєму серцю
прости що нахабний
обожнювання надто хуліганська болячка

обережно двері зачиняються
от
знову ці метросни
може частіше б спав
не так би різало відсутністю
та не зречусь
надто солодка
ця міжзачіскова жуйка

«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

Вмираю від запахів,
Тих, що про Тебе нагадують,
Пускаю по небу, я
Зорями вишиті тріщини,
Здається з Тобою
Я швидкості всі перевищую…
У вухах гуде,
Ніби поле під вечір – цикадами.

Сліпе божевілля
Одним лиш Тобою спричинене
Тікаю від себе
Під зором конвоїв і вартами,
Не знаю чогО
Я без Тебе в житті цьому вартую,
Стаю мимоволі
В розмовах з Собою – причинною.

Колишеться світ,
Пливуть горизонти і обрії,
Загублено час,
І забуто можливі реальності,
Не чую нічого,
Ні радості, ані печальності,
Здається це доля,
І нею для щастя ми обрані!

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

Видих сирої землі
Не заплітай, Душа, коси, не руш роси
І у кохання пронеси
Цей сон. Неважко…
Ну не складно ж, і проси,
Проси, що хочеш, мила Пташко.

Та вій цих схрещених торкнись
Й злети у вись. Відчуй бажання.
Ти пахнеш болем. Схаменись!..
Та покохай своє кохання –
Усміхнись.

Впади до мене. Я – твій світ.
Відчуй як дихає земля.
Благословиться хай політ
Й твоєї усмішки петля.
Хай тане лід.

І знов смакуємо вірша. І вкотре ніжиться душа.
Життя не варте ні гроша, а таке миле…
Знай, Пташа: тебе ці вірші полюбили.
В політ з тобою поспіша,
Ожили.

Усе по колу, світ лиш школа
І вже не вибратись ніколи
з чуттів.
Палке кохання з частим болем
У перемішку. Я ж хотів
Просто любити все навколо,
А полетів.

О, Птахо! Позбав хоча б цю вічність страху,
Щоб вибрався з неволі жаху. І втік.
Щоб смерті змаху
Я не цурався. Й вкотре з праху
Вставав натхненно з року в рік.
Хоч кров’ю стік, я все кохаю свою Птаху.

Ти пахнеш радістю, весна…
В обіймах щастя не мина
Й Ти не сумна. Я берегтиму
Ці очі від страждань, від ночі.
У світлі снів лиш Ти одна,
Ці теплі усмішки дівочі…
О, Чарівна!
Які ж пекучі твої очі.

Якось з милою балакав
Про те, що боліло,
А як спати повернувся,
Заснулось так мило.

Та так мило, що угледів
Я світло від раю.
Як до неба серце рвалось
Досі пам’ятаю…

Ніжне світло, а під ним
Матінку красиву,
Красно вбраную, святкову
Та щиро щасливу.

А ще снились рідне поле,
Жайворон, лелека,
Золотіє щедро жито,
Широко, далеко.

Як із усмішками люди
Любляться з городом.
Наче браття, друг за друга –
Народ із народом.

І чебрець пахучий снився,
Лагідна осика.
Та прокинулося, снилось,
Злагода велика!

Розлилося по Держ. Думі
Кохання до роду,
Затопило неповагу,
Жадібність, озлобу.

Зрозуміла раптом влада:
Без шани й любові
Не запахнуть любо щастям
Будинки їх нові.

Наче маківка розквітла
Вкраїнська культура.
Посміхаються з портретів
Бандера, Петлюра.

Снилось: люди зрозуміли,
ЩО насправді свято.
Без горілки, сварок, бійок
Стали святкувати.

Снилось: воленька панує в нас на Україні
Снилось: трепетно вкраїнські леліють святині.

Снилось, снилось… Та й забулось.
Бо де ж тая воля?
— На папері тільки, — вчулось.
Й защеміло з болю…

Не буду я балад складати осені,
вона цей рік чекань моїх не справдила.
Пройшла недбало скрізь ногами босими
Й на вірний стати шлях мені завадила.

Не малювала, як звичайно, золотом,
Або ж я просто розучилась бачити…
Лиш небо по-осінньому розколоте,
Та осені усе можна пробачити.

Затинхе вечір, холодом повіявши,
Махну рукою — й в дім зайду зігрітися.
Я марнувала час, в кохання віривши,
Чому ж бува так важко розлучитися?..

Я лиш тому на світі цім зосталася,
Де всі чужі для мене перехожі,
Бо в нім є ти. Ні, я не закохалася,
Ми просто із тобою чимось схожі…

Хай сном зима зачепить місто втомлене,
і білим снігом новий шлях простелиться.
Ти просто є. А інше все — умовності.
Вони із часом згинуть, перемелються.

Ти просто є. І краще засинається,
Коли крізь дощ ім'я твоє почується.
А може, просто осінь з нами грається,
ховаючись у сірих барвах вулиці…

Ошийники, ланці, ритуальні танці,
ремені, ряси, брехливі прикраси.
Обряди, страхіття, сумне лахміття,
підсвічник, кадило, втрачена сила.

Ви маєте зрозуміти, хто Він і де Він,
пізнавати Його, а не служити Йому.
Ви маєте вирощувати красиві квіти,
а не лишати свою свідомість саму.

Що ж буде з тими, що не зрозуміють?
Кайдани замкнуться, тіла оніміють,
журбі піддадуться і голову схилять
покірно, смиренно, і так дотліють…

Лобом в підлогу — поклони, ікони,
клоновані клони клонують «закони».
Життя удостоїлось тут заборони.
Хрести, сувеніри і траурні труни.

Ви маєте жити і будьте щасливі!
Не вміти зрадіти — це душу продати.
Не спати! Не час! У добрім пориві
любов'ю зламати мусимо ґрати!

А що ж буде з тими, що не зрозуміють?
Кайдани замкнуться, тіла оніміють,
журбі піддадуться і голову схилять
покірно, смиренно, і так дотліють…

07.03.2009

Засинає спогад зморшкою в долоні.
Вилітає з мозку щастя відчуття.
У жагучі очі дмуть вітри холодні,
але мрії знов запалюють життя.

Ненажера-час з"їдає сніг торішній.
У печеру часу стука моя тінь.
Марнотратством інколи я грішний,
іноді за привид приймаю далечінь.

Скоро першим снігом відкоркують зиму,
я вдягнусь у френч і випірну надвір.
Я постану Сонцем серед смогу й диму,
мрією-бажанням бавитиму зір.

Завдяки палкому втомленому серцю
навколо розстане сірий лід і сніг.
Дав би прочуханки, дав би солі й перцю
сірому позаду. Та якби ж я міг…

Вудкою у Всесвіт я закину мрію,
роздмухаю багаття з тліючих жарин.
І прийдуть до мене миті щастя. Впрію.
Розірвусь піснями із усіх шпарин.

2:21 15.09.2009