Из личного опыта могу сказать, что порой страдание может быть лучшим катализатором для творчества, чем что-либо другое.
Но, в таком случае, продукт творчества, на создание которого автор был вдохновлён таким образом, становится не только его ребёнком, но также и жертвой.
Существует известное мнение, что большинство лучших песен были сочинены под влиянием несчастливой любви. Боль расставания и другие, знакомые почти каджому вещи, делают их очень душевными. Но это рассмотрение только одной стороны. Другая же содержит в себе вопрос: а почему для большинства такие песни наиболее душевные? Почему такие песни больше всего находят отклик у большинства?
(БОЛЬ-шинство) — можно было бы пошутить :)
Не является ли это признаком такой интересной вещи, как… а вот не знаю даже, как её назвать. Оно (это явление) включает в себя небольшую долю мазохизма (это то, о чём я писал в пункте «Мы любим страдать!»). А вторая, и подавляющая, часть этого явления является вот чем: человек охотно желает вообразить то, о чём песня и в большой мере потому, что это есть шанс пережить (в эмоциональном плане) драматическую, трагическую ситуацию, выйдя затем сухим из воды. Это моделирование глубокой ситуации на себя с подсознательно ощутимой (и потому привлекательной) возможностью остаться после этого невредимым, но ощутившим и эмоцию, и, главное, причастность к ситуации, что потом даёт подсознательное право на сострадание к себе и на заочную ссылку на опыт.
Всё это очень сложное явление. И, может быть, даже ненужное для такого разбора, но я всё таки решил озвучить своё наблюдение.



Как же модно стало в последнее время «быть собой». Этот лозунг используют и рекламщики, и простые люди. Нужно разобраться в этом явлении, его причинах.

Советуют быть собой, объявляя это чуть ли не обязанностью каждого, кто хочет жить счастливо. Но так ли это?

Во всём ли нужно быть собой?

У каждого есть негативные стороны. И «быть собой» — это, получается, не избавляться от них.

Итак, если отсеять мякину и оставить рациональное зерно, то быть собой нужно лишь в определённых аспектах, а в определённых — не быть.

Быть собой — смотря в чём! И в данном случае нечестность можно назвать актёрской игрой. Человек играет роль и таким образом становится лучше. Ничего плохого в этом нет. Если лезть на философский рожон, то здесь даже можно сказать, что если человек имеет талант быть хорошим актёром, то его актёрская игра — это тоже «быть собой», так как талант — часть человека, как личности.

Но, возвращаясь к основному, стоит сказать, что в большинстве случаев «быть собой» — это медвежья услуга самому себе. Зачастую бывает, что декларируемое желание «быть собой» является на самом деле бегством от исправления, бегством от совершенствования. То есть, по сути, бегством от человечности, поскольку в природе человека заложен инстинкт самосовершенствования. Тот, кто этого не ощущает — болен.

Но, к счастью, это излечимо. Лекарство против этого простое — Знание.



У меня нет слезы,
но печаль мне знакома.
Оставляет свою печать.
И я должен сквозь грозы
кровь чёрной розы —
я должен её отмывать.

Сочится сквозь жизнь,
но бинтов ещё много.
И дух ещё есть бунтовать.
Шипы чёрной розы
построились строго
Придётся опять бинтовать.

У меня нет судьбы,
есть перо и бумага.
И шипам их никак не достать!
Я вонзаюсь во лбы,
ведь перо — моя шпага.
Чтобы жить, нужно жизнь создавать.

Приливи знов руйнують світ.
Що щойно збудувала, тоне.
І знов вона наповнює долоні.
А поруч умостився чорний кіт.

Вона погладить срібну воду.
Розгладить, знов перемішає…
Собі тихенько щось співає.
Вода дзеркалить її вроду.

А потім, коли дім уже стоїть,
вона йде жити новий день.
Терпка гаряча кров із її вен
щоночі в річку снів біжить.

Вона занурить руки у пісок
як в тісто.
Вона ліпитиме із нього день —
такий як мріяла — барвистий.

Чесно кажучи, я вже давно не був такий розстроєний. І навіть попри те, що такі дії Західної коаліції були прогнозованими, все одно хотілось вірити, що Полковнику вдасться уникнути такого кінця.

Так, не вийшло. І це одразу ж посіяло неприємні відчуття і заставило вкотре задуматись, що раз так вчинили з вчорашнім другом, то що можуть вчинити з ворогом. І якщо так просто вдерлися в державу, знищили там стільки мирного населення, що гріхи Каддафі у порівнянні з цим лишились тьмяною плямкою в пам’яті, при цьому самостійно перед цим створивши і привід для вторгнення – то де гарантія, що завтра так не прийдуть до нас чи до наших сусідів? І ці всі думки принесли в свідомість відчутний дискомфорт, який все ж таки дещо нівелювала думка, яка з’явилась в мене дещо згодом. Справа в тому, що якщо на Землі ще досі не перевелись такі герої, як Каддафі, такі патріоти свого народу – то ще не все втрачено. Ще задамо перцю!

Оскільки Перший Геббельсівський канал арабського світу – «Аль Джазіра» — уже неодноразово годувала громадськість «качками» про чергову «ліквідацію Каддафі», цього разу я також одразу не повірив. І блогери також внесли в це свою лепту, проаналізувавши багато факторів. Все таки, показували ж кадри «захопленого повстанцями Тріполі», яке насправді знімали в Катарі в спеціально побудованому для цього павільйоні з декораціями і всіма атрибутами відповідними…. Втім, цього разу все виявилось по-справжньому. Надто переконливі кадри, надто переконлива реакція політичного бомонду Європи і США, який тепер інакше як Четвертим Рейхом називати несправедливо. Бо те, що зробили з Лівією – таке і Гітлеру не снилось. Процвітаюча країна, з безкоштовними освітою, медициною, житлом, з відсутньою бідністю, з бензином, дешевшим за воду – оце таким був кривавий диктаторський режим Муаммара Каддафі. Тепер же Лівію грабуватимуть банди мародерів – як західних в костюмах з дипломатами, так і своїх доморощених, з автоматом M-16 у руці. От тепер народ Лівії оцінить рівень своєї помилки, наївності і неосвіченості, відчує різницю між «тиранією Полковника» і демократією «визволителів». Мимоволі згадується анекдот, коли народ країни дякує визволителям за визволення, а потім просить хоч кого-небудь визволити його тепер і від самих «визволителів».

Перед смертю Муаммар Каддафі, уже будучи двічі чи тричі продірявлений кулями, сказав до повстанців, що оточили його і тягнули – «Що я вам зробив?» і «Ви відрізняєте добро від зла?». Ці слова – знакові! Кожен мусить задуматись. Людині даний великий дар – Розпізнавання. І той, хто його втоптує в грязь, хто атрофує в собі цю здатність – врешті решт поплатиться за це так, як поплатились лівійці. Так, їх дурили, усім жителям великих міст синхронно на мобільні телефони надійшли sms з текстом про те, що «режим Каддафі повалено! Місто захоплено». В той час коли нічого подібного і в помині не було. Стандартний прийом з деморалізації противника, тільки тепер замість листівок смс шлють.

Втім, я також бачу і певний плюс у смерті Полковника. Хоча плюсом взагалі важко щось назвати в даній ситуації. Мова про те, що Муаммар Каддафі загинув у бою, як герой. І тому його зараз багато хто на Батьківщині називає мучеником (в тому числі і його дружина, яка вимагає видати тіло мученика Муаммара Каддафі його родині для розслідування і поховання) Це дасть мотивацію його прибічникам і побратимам продовжити боротьбу і влаштувати англосаксам другий Афганістан, щоб вони там, суки, застрягли на довгі роки. А це все гроші, а це все людські ресурси… Вони і так уже поклали там надто багато своїх людей.

За деякими даними, доводиться вдаватись до дуже мутних методів. В Ізраїлі випускати більше тисячі злочинців (під прикриттям обміну полоненними), частину з них відсилати в Сірт, де західний спецназ захлинається в крові…

А нам потрібно думати, що чекає світ далі. А далі – велике розмаїття варіантів. Мучають – ніяк не домучать – Сирію і Єгипет, також починають лізти в Іран (ситуація з буцім-то підготовкою замаху на посла Саудівської Аравії в США, яку буцім-то готувала іранська верхівка). Натравляють арабів на Ізраїль. Турбують Йємен, Пакистан, Киргизію. Не спускають очі з КНДР, з твердим наміром спровокувати там конфлікт між двома Кореями, мимо якого не зможе пройти Китай, — таким самим чином це спроба дестабілізувати зону біля Китаю.

Також ми бачимо спробу дестабілізувати зону біля Росії. Це видно на прикладі Беларусі. Беларусів мутузять вже давно і слава Лукашенкові – не меншому патріоту своєї країни, ніж Каддафі – за те, що попри весь тиск, він продовжує йти тим шляхом, який не дозволяє поки що кинути Беларусь черговою кісткою англосаксонським псам. А Беларусь – це вже зовсім під боком у нас. А що у нас?

А у нас – півтора танка і пів літака в іржавому ангарі… А Янукович підписує указ про чергове скорочення складу збройних сил України…

Все ж не хотілось би закінчувати на зовсім мінорній ноті. Нам усім варто задуматись. Але сьогодні, коли приклад Полковника ще свіжий і так яскраво горить в пам’яті, я скидаю капелюха перед великим сином лівійського народу, перед героєм, який не здався, навіть, коли авіація НАТО розбомбила пів країни, знищила його синів, він не здався навіть після того, як його було вбито самого. Тому що тепер він справді в тому місці, в тому безпечному місці, де він недосяжний ні для літака, ні для кулі, ні для зелених підкупних доларів – тепер Каддафі у серці кожного патріота Лівії. І не лише Лівії. В моєму також.

Вічна пам’ять герою!

Твій палець — як морозиво.
Хочу ще.
Розcтань, як молода бурулька,
на моє лице.

Сьогодні так спекотно. Заспокойся.
Ще ціла ніч!
Сусідам вже не доведеться спати.
Ми — хлібом — в піч.

Твій палець — як морозиво.
Розстань на мене ще.
Я гарячий, ти солодка.

А потім ми народимо тишу.

Десь далеко в морі,
тім молочнім морі,
що мандрує небом
забарився я.

Ти лежиш в руїнах
між уламків брил.
На болючих ранах
тримаєш небосхил.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я іще лечу до тебе!

Колесом рум«яним,
серцем полум»яним
боляче котитись
темним шляхом неба.

Твої крила сяють,
будять мої очі,
коли спати хочу
я.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я іще лечу до тебе!

Червоним вершником
набираю швидкість я.
Все ближче і ближче
Земля.

Та я не можу зупинитись.
Небезпечно там лишатись.
Не чекай! Не чекай!
Тікай!!! Тікай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Я уже лечу до тебе!

Якщо забагато овець,
може статись така дивина,
що хай йому грець,
але отара веде чабана…

Обстрижи, друже, вовну.
Вовна овеча — це досвід.
Й тоді дави газ на повну.
Лише цей дієвий спосіб.

Вівці, вівці, баранці.
Чабан з долею в руці.
Чабан цілиться з рушниці.
Його постріл в молоці.

Агов, друже, вовки поруч!
Покажи отарі дійсність.
Сірі дні посеред згарищ.
Це твій тест на мудрість-міцність.

Але пам'ятай,

Якщо забагато овець,
може статись така дивина,
що хай йому грець,
але отара веде чабана…

Я прыгну в цветочную клумбу.
Там новый чудной аромат.
Я раньше встречал его где-то.
Бывает и так, говорят.

А всё дело в том, что он новый
для тех, кто забыл как вчера
так пахли те тёплые звёзды,
что греют зазря вечера.

Весь мир как мозаика. Важно
и видеть его точно так!
Калейдоскоп — это страшно,
ведь он искажений мастак.

Не смотри же на мир просто так!
Как срез дерева — кружится век.
Думаешь, как оно так?
Вот потому ты и есть человек.

Сложилось-сплелось неладное.
Воздух вокруг отравлен.
И нос бы дышать не должен,
но таково его естество.
Я знаю, что это опасно и грязно,
но он будет дышать,
так как для этого создан.
Я должен это остановить.

Поначалу мне казалось,
что это игра
и можно немного поиграть.
Я думал, что когда захочу,
в мгновение от неё очнусь.
Эх, какой же я дурак!
Игра — как икра —
прорастает тысячами жизней —
новых ситуаций, странных мгновений.

Я думал, что всё равно уйму нос,
уложу его спать.
И всё же нужна достаточная мотивация.
Отсутствие мотивации — деградация.
И я не понимаю, никак не пойму.
Я совершенно не понимаю,
почему, когда знаешь что воздух отравлен —
дышишь!?

Парадоксален мир.
Желание —
мотивация —
сила воли —
преобразование возДУХА!
Да! Преобразование — воз Духа!
… ведь нос всё равно будет дышать.