Далёкий вскрик… и возвратились птицы…
Судьба играет с нами, как с огнём.
А мы живём и закрываем лица
От тех, кого не знаем, с кем живём.

Судьба благословляет в поединок,
Не говорит, что сбудется, что нет,
Но подвергает всех коварной силе,
Пройдя её возможно будет свет.

А я дотронулась рукой к земле небесной,
Как странно этот холод ощущать.
Нам светлый путь подарен, только завтра
Мы можем его снова потерять.

Мы что имеем не храним, не ценим,
А потеряв хотим обратно возвратить,
Ведь может жизнь нам задала дорогу,
Которую хотим опередить.

Мы в этом мире состоим из пепла,
Ведь мы не ценим то, что мы живём.
Мы забываем то, что жизнь бесценна
И то, что жизнь становиться другой.

«Що ти матимеш завтра в полонах кишень?»
Чиясь гордість запитує часто.
Я не матиму, певно, багато грошей,
Але завтра я матиму щастя.

Що подасть мені добра долоня небес?
З ким до танцю піду срібним лугом?
Я не матиму завтра, напевно, тебе,
Але матиму щирого друга.

Сто спокус з мене двісті не зводять очей,
Та я слова свого не порушу.
Я не матиму безлічі цінних речей,
Але чисту я матиму душу.

Дивні «потім», «пізніше», «мабуть» і «колись»
Нас затягують в темну безодню…
Хтось у мріях злітає десь завтра увись,
А я посмішку маю сьогодні.

А будем малювати наше щастя?
Не бійся, воно не куса і не лоскоче.
Хіба що ніжно, трохи по-дитячі,
А так — воно кумедне і хороше.

А хочеш? грайся з полотнами…
Сьогодні буде скло, а завтра — небо,
Далі… пісок із нашими слідами,
Серветка із кав*ярні або стеля…

Палітрами охоче стануть сонце,
Морська блакить і ніжні квіти поля…
Або місток до неба після дощу,
Пейзажна акварель, пастельна доля.

А чим наноситемо фарби?
Руками, мріями, словами,
Пір*ям, вітром, літачками,
Шляхами, поглядом, вустами…

Ну що? Почнемо малювати?
Давай! Кружляймо серед фарб!
Те щастя лише б не втрачати…
Ми ж не поставимо там плям?

Сьогодні день цілющо-безнадійний
Як протилежність: є й нема життя,
І крок, що робиш у повітрі — вільний
Та замість сонця й неба — німота.
І небо це прискорбно -божевільне
Ну не сумуй хоч ти, й не вір ти у слова
Ще буде сонця світло вільним,
Зніме кайдани й бірку «самота».
Не звикли вуха до такого шуму
Та лиш його тепер сприймаю я,
Вогке взуття від вуличного бруду
Таке ж як серце, що стражда щодня.
Не плач же ти, ще висохнуть ці сльози,
Ти спокій приймеш — тільки відпусти,
І висохнуть замочені тим снігом чоботи
А те що можеш – то усмІшкою зціли!

Ти кавою розбавила світанок,
Ти вечір залила терпким вином.
Розпусна ніч і безневинний ранок
Сварились за прочиненим вікном.

Ти ще не визначилась, що тобі потрібно:
Чи тепле сонце, чи холодний лід.
Тобі завжди усе на щось подібно.
Як наслідок – напіврозмитий слід…

Коли ти плачеш – всі чомусь сміються,
Коли смієшся – всі чомусь мовчать.
Лише дощі все ллються, й ллються, й ллються…
Змивають затавровану печать.

Современность диктует нам свои правила игры в жизнь. Нас пытаются заставить верить в то, что мы должны успевать в вечной погоне на ненасытными потребностями человечества. Но так же как переедание приводит к ожирению или другим расстройствам организма, так и общее пресыщение приводит к расстройству психики человечества.
Сегодня слишком много людей, объектом фетиша которых является, к примеру, еда. Обильно поливает сверху всю это дрянь телевидение. Там ставят рекорды, попадающие в Книгу Гиннесса. Я видел, как человек съел за 45 секунд три блюда и выпил пинту напитка. Он стоял довольный, чувствуя себя на вершине славы, награждённый почётной железякой и бумажкой, засвидетельствовавшие его рекорд. В замедленном повторе показывали, как он, похожий на свинью, запихивал себе в рот эту пищу, как всё текло по лицу и по рукам, оставляя пятна на рубашке. Человек преклонных лет, такое было впечатление, осуществил мечту своей жизни. И даже не подозревал, что выглядел последним животным, и даже хуже… А в это время в Африке ещё 10 детей умерли от недостатка питьевой воды.
Культ одежды. Одержимые и куклоподобные модники и модницы, ежедневно покупая глянцевые издания и следящие за так называемым развитием моды, с удовольствием выбрасывают почти новую одежду под предлогом её устарелости и новых веяний. Разодетые как попугаи они стараются показать, чья выдумка изощрённее. А на самом деле лишь показывают, чья глупость глубже и крепче укоренившаяся.
Таким образом, это есть не погоня за ненасытными потребностями человечества, а погоня за ненасытной человеческой глупостью.

Я буду ангелом и бесом,
Я буду жить в чужих сердцах,
Я буду спорить ради песен,
Я буду драться и кричать.

Я буду морем равнодушным,
Я буду небом и землёй,
Я буду кактусом колючим,
Я буду птицей золотой.

Я буду видеть всех и всюду,
Я буду ложь разоблачать,
Я буду верить только в чудо,
Я буду всех врагов прощать.

А быть ли ангелом и бесом?
А жить ли мне в чужих сердцах?
Я буду спорить ради песен,
Я буду драться и кричать.

Ты была королевой войны,
Ты была окровавлена кровью.
Кровью вечно красивой любви,
От которой не раз было больно.

Ты была королевой побед,
Ты стремилась к всему живому.
Ты могла на огонь смотреть
И не чувствовать боль и горе.

Ты была равнодушна к мечте,
Ты играла в слова-загадки.
Ты забыла, что «да» и «нет»
Можно тоже сказать без оглядки.

Ты была заколдована сном,
Ты пронзала людей своим взглядом.
Ты смеялась, когда не смешно,
Потому что не любишь пплакать.

Ты была и ты будешь такой,
Всё живое тебе не тленно.
Ты останешься(Бог с тобой),
Дай же вымолвить слово верно…

Це вже не сніг. Та ще не буйнорав*я.
Це ще не ноти. Але вже пісні.
Їх звуки дзвінко падають до ніг
З крутих дахів поміж забутих снів.
Ще не малюнок. Та вже дивні барви.

Це вже не сон. Та ще не божевілля.
Це вже не голос. Але ще слова.
Їх бісером поволі вишива
На полотні душі весна нова
Голками гострого морозу на дозвіллі.

Це вже не ти. Та ще не я. Дивися!
Це вже не сльози. Але ще не дощ.
Коли крокуєш вулицями вздовж
Не вІрші липнуть до твоїх підошв,
А лиш опале, перепріле листя.

Дорогі жінки та дівчата! Write in Web вітає вас з цим прекрасним весняним святом і бажає, щоб чоловіки милувалися, кохали і турбувалися про вас кожну хвилину свого перебування з вами Здійснення мрій та поменше негараздів. А навіть якщо такі й будуть – не варто переживати з цього приводу. За темною смугою одразу йде біла, варто лише трохи почекати.

просто запах парфумів,
і більше нічого,
залишився від тебе
невже це й усе?

лежу непорушно,
впиваюся темрявою,
може та подарує
хоч краплину тебе…

в іншому ліжку, в іншій квартирі,
в іншому світі є ти або я
ти. я. світу нема

пожадлаво спогад ковтаю
і крихти старанно збираю, докупи
на потім щось залишити…

А мир так сложен потому, что прост.
Мы ловим собственный свой хвост.
И каждый среди нас — прохвост.
Людская глупость — в полный рост.

Согласен, ещё рано.
Ещё свежи и кровоточат раны.
Ещё сильны наши тираны.
И слишком много здесь болванов.

Когда же время зреть придёт?
Когда наступит добрый год,
когда ни лох, ни идиот
не выберет чужих господ?

Зішкрябую з голови чорні цятки
Я загартую свій спокій журбою,
Щоб не лякала вона більш його.
І тебе я не залишу такою ж,
Щоб не втрачала ти шарму свого.

Постелю комплімент в твою мрію –
Хай м’якенько спочинуть цілунки.
Підійму вище віри надію,
Щоби відчай сховавсь за лаштунки.

Призакрию театр кохання
Та босоніж по полю пройдуся…
Там провітрю та виб’ю бажання
Й повертаючись трохи спізнюся.

Від прогрітого пам’яттю снігу
Я розчищу дорогу прощення.
Так пришвидшу у серці відлигу,
Зроблю святом прозорість буденну.

І знайду раптом пролісок ніжний,
Й не зірвавши тобі присвячу,
А кут слуху твій з моїм суміжний.
Просміється: «я в вирій лечу».

Взувшись в запахи твого волосся,
Утечу, не узрівши й де ділось…
Бач, коханнячка мого колосся
Вже давно до землі нахилилось.

В нову країну з новою посмішкою
Вбиває мій яскравий світ
Флуоресцентна лампа сіро
Чи будь-то подих чи політ,
Чи веселковий підвечірок.

Чи ніжна музика дощу,
Що душу лагідно цілує
Чи туга котру не пущу
Нізащо в світі. Хай мандрує…

Війну я ковдрою повік
І дам зіницям волю праці.
І хоч мій світ давно вже втік,
Я ще валяюсь на матраці.

Й торкнусь я думкою до тебе,
Дарма, що ти за горизонтом.
Ти є мій світ – ти мені треба,
Ти є для мене симбіонтом…

Проїдусь мрією по казці
І вмить наповнюся весною,
Втону в думках у твоїй ласці
Й зустріну сонечко з тобою.

І пробудившись таким чином,
Просякну день я щирим щастям
Та душу вкутаю жасмином…
Й навряд комусь це вкрасти вдасться.

Впевнений мазок думки
Побіля полотна життя ігриво
Та зосереджено водночас ти стояла
Й свідомим, чистим, весняним поривом
Свою присутність тихо малювала.

Ще посмішкою дотиком чи рухом
Ти додала яскравих акварелей.
Я добре чув твої картини слухом,
А також щастя всміхнене й веселе.

Й руками здатен був їх відчувати…
Їх теплий вміст, їх сутність, їхню душу.
Навряд чи щось змогло б це перервати,
Та й сам я цю реальність не порушу.

І раптом домальовуєш ти погляд
Різкий, але натомість ніжно-теплий.
Відходиш та проводиш ревно огляд,
І домальовуєш ще часу плин запеклий.

За фон візьмеш ти віру у кохання
Й тендітний дотик так любимих губ,
І палке це романтики бажання,
Що здатне сотворить душевний шлюб.

Та не закінчивши, мені ти її вручиш
Й вершитиму її я аж до ранку.
В світінні зір, мов на крилах несучись,
Ловлю твою чергову забаганку.

І часті, часті вдихи
Я захлинусь в весні твоєї ласки,
Занурюся в обійми з головою.
Твоя симпатія, мов винирнула з казки,
Усе ніяк не дасть мені спокою.

І твоїх ніжок відчутя на стегнах
Долає серденька мого кордони,
Й правиця твоя лагідна та ревна,
Торкнувшись вушка, виклика циклони.

Горну вустами твою ніжну шию…
Так спрагло, як турботливий вампір.
На мить у цьому раю занімію
Й продовжу одягу наперекір.

А ледь земніше я зіллюсь з грудьми
Й зловлю тендітно їх ритмічні коливання.
І в резонансі з ними, як з зими
Світанками, я засвічусь коханням.

Коли торкаєш їх по всьому тілу
Проходить струм, обпалюючи серце.
Це перевершує і мрію сніжно-білу
Й вина небесно-чистого озерце.

Й на віки вічні я запам’ятаю
Їх м’якість неймовірну та солодкий смак,
Їх хмільний трунок, всипаний до чаю
Твоїх цілунків, дотиків, подяк…

Я ненадякуюсь Богу за ці ночі
Твою долоньку обійняв рукою
Та спрагло увібгав її тепло.
Твоє словечко скочило чекою
Й сердечним вибухом мій сум перемогло.

І хворий вітер тишею горланив…
Потік думок чомусь усе мовчав.
Мій мозок вічність вже тобою лихоманив
Й тим паче зараз не переставав.

Я не змиватиму із серця дум про тебе,
Я не втікатиму від щирих цих очей,
Бо це усе мені для щастя треба,
Бо цим налили мене до плечей.

І з поглядів твоїх, усміхнених весною
Я казку побудую аж до хмар
І буде вона тепло-чарівною,
Наповненою морем світлих чар

Тендітний плин світанків помаранчу
В твоїх обіймах був мені Едемом.
І твій цілунок, прагнучи реваншу,
Пірнув у груди незбагненним щемом.

Й забившись там він заховавсь навіки,
Щоб ендорфіном підживляти мою кров
Та пристрасних цілунків щедрі ріки
Вмивали наші губи знов і знов.

Поетичне відлуння закоханої душі
Душа ридає, як учує твоє слово,
Як посмішку помітить у твоїх очах.
Вона кохає тебе щиро, гонорово
Й щораз вмліває на твоїх вустах.

Твій кожен крок для неї, мов сто років
Життя, прожитого із янголом в раю.
І подихи еквівалентні до цих кроків
Твої… Їм я думки про ніжність віддаю.

Вони ж теплом бо сонячним налиті,
Й твоєю ласкою просякнуті наскрізь,
Й тендітні плечі світові відкриті
Сміливо прану посилали крізь

Моє серденько і його живили,
Й воно мене на творчість надихало.
Ще годували думку та давали сили
Весні, яка з тобою наставала.

Бо ж поруч тебе розквітає щастя
Й народжується посмішка привітна.
І візьме тебе ніжно за зап’ястя
Маленька квіточка симпатії тендітна.

Вона здолає сніг та завірюху
Й кущем кохання стане, як дозріє.
До зрілості цієї вона мчить щодуху
Й назад вже не бажає й не зуміє.

Кусь, це не тобі

Пішла ти, ніби ранила ножем
І грим дверей, неначе в серце струмом.
Зненацька вкрався в душу дивний щем
Й заклало вуха ледве чутним шумом.

Шматочки пилу, з килима здійнявшись,
Здались вогнем пекельним та сліпучим
І їх як смерті подиху злякавшись,
Я заховався за бажанням сучим.

Проклятий дощ все гуркотів у шибу.
Був кислотою в очі його гуркіт.
Нагадувала все про мою хибу
Маленька нитка із твоєї куртки.

І я не відав, що чинити далі:
Простити й жити, а чи просто вбитись…
Важка рука жорстокої печалі
Завадила мені будь-що робити.

Та я знайшов у собі сили і піднявся,
І хоч твій образ у очах застиг,
Ніколи більш не сумувати я поклявся
І крок твій такий болісний простив

Ты заставлял меня любить,
Ты заставлял меня смеяться,
Ты заставлял меня забыть
И на века с тобой остаться.

Ты заставлял меня кричать,
Ты заставлял меня не помнить,
Ты заставлял меня молить
И навсегда стать птицей вольной.

Ты заставлял, а я клялася,
Что от тебя уйду навеки.
Ты заставлял меня не знать,
Что мы не можем жить на свете.