Любовь, творить умеет чудеса,
Она смеется над плохой погодой,
Ведь когда бьются в унисон сердца,
Нам зонтиком послужит вся природа.

Я помню, как стояли под дождем,
Прижались нежно мы друг к другу,
И думал я лишь об одном,
Чтоб этот дождь, не намочил подругу.

Как мы бежали, меж деревьев той зимой,
Снежков комочками кидались,
Ох, это было так давно,
Как-будто только повстречались.

А листья осенью, служили нам ковром,
Мы в них как котики игрались,
Разбрасывали листья мы, оранжевым дождем,
Потом до коликов смеялись.

Вот что любовь творит с людьми,
Мгновений сладости нам дарит море,
Желанья, радость, таинство семьи,
В любви с женой, мы не познаем горя.

«При заході»
Ласкаве сонце гріло тобі плечі,
Хтось поруч метушився заповзято,
Народжувались звуки так до речі
А я був радий це спостерігати.

Ти лиш сиділа й слухала цей світ:
Поезію трави та ніжну пісню тиші.
Стікав по щічці крапелькою піт
Та ласки вітру були все частіші.

Він пестив личко, обіймав за стан
І ненав’язливо так грався із волоссям,
Думки журливі ніс десь у туман…
Усе, що мріялось, давно уже збулося.

Сніги розчарувань та сліз розтали
Від тих чарівних усмішок твоїх.
Без них так щастя гарно розквітало
Та розстелявсь навколо щирий сміх.

А твої груди так красиво піднімались,
Що швидшав усе ритм серцебиття.
У західних промінчиках купались
Нагадували пристрасть та життя.

Взяли в полон вони мій погляд пильний
Й не дозволяли відвернутись ні на мить.
Замилування те було настільки сильним,
Що й досі в грудях серденько щемить

Повільно парус пурпуровий
Плив поглинаючи пейзаж
По палубі пройшов попсових
П’єс постарілий персонаж

Проникним поглядом помітив
Печальний плакав пасажир
Подумав, підійшов, привітно
Проблеми просто покажи

Повір поможе просто правда
Пом’яти пам’яті папір
Перегорнуть, палить — порада
Пробачити – пройде, повір

Послухавсь, посміхнувсь, пробачив
Пішов піднявши підборіддя
Прекрасну пані пан побачив
Побравсь, плануючи поріддя

Поглинув пам'ять про печалі
Подій приємний поворот
Парус повз порт пливе подалі
Планує пошуки пригод

Я всегда буду рядом с тобой,
Даже там, где меня нету.
Буду майским теплым дождем,
Буду нежным дыханием ветра.

Даже там, где не видишь меня,
Знай, что я за тобой повсюду.
Буду сон твой хранить по ночам,
И ночною звёздочкой буду.

И, когда обнимая другую,
На плечо твой сел мотылек –
Это я по тебе тоскую,
Это сердца моего грустный вздох.

И когда морской ветер,
За щекУ защекочет тебя,
Не натягивай выше свитер –
Это я целую любя.

А, когда тебе станет грустно,
Тошно так, что захочется выть,
Подними глаза к небу выше,
Загляни в голубую высь.

Видишь, птиц перелетных клин,
Что кричат, свой край покидая, -
Так звучит в моем сердце крик,
Ведь оно по тебе скучает.

Только ты не о чем не грусти,
Все что было, предастся забвенью.
Знай, я вместе с тобой в пути,
В снах и в утреннем пробужденье.

Город мой холодный!
Ты пойми.
Сложно мне, простившись, возвращаться,
В лица новые смотреть и улыбаться
Выкинув из памяти Своих.

Город мой свободный! 
Посмотри.
Тень накрыла все, о чем мечтали,
Растворились в сумерках детали.
Ядом из бокала напои.

Город мой печальный!
Ты прости.
Я тебя покину на рассвете,
Убегая от ударов плети
В место, где еще горят огни.

Город мой голодный!
Отпусти.
Хватит мне безумия болезней,
Точности и ярости железа,
Ярко-красных отблесков войны.

Город мой фатальный! Мы равны.

Ой не встать бы нам перед выбором

подписать письмо или нет?

Закручинимся, задохнемся ртом,

да на кухоньке, до зари сидя

будем рвать мозги, будет сердце ныть...

Кто-то скажет: «Да», и его рука

зачеркнет себя на листе.

Кто-то скажет: «Нет», и пойдет молва,

и закончится на кресте.

 

 

 

 

Дождь как буд-то сорвался с цепи
Я и рад — на душе также влажно
Я один — в самом центре в час пик
Ветер гонит по лужам в тупик
Мой с мечтою кораблик бумажный

Листья выбрали цвет желто-красный
И кружатся как на карнавале
Я в любви признавался напрасно
Я не нужен, как белый день ясно
Только белым день будет едва ли

Мне скорее дождаться бы ночи
Хотя звёзды упрятали тучи
Это осени каверзный почерк
Она тоже влюбить меня хочет
Хотя может быть так будет лучше

Для любви есть такой оправдание
Осень точно встречаться не против
И она не пропустит свидание
Да — ей свойственны похолодания
И тепло на мажорной ноте

Солнце жгло будто скоро погаснет
Даже ветер был словно из фена
Хорошо только там где нас нет
Где мечты наши курям насмех
Заростают травой постепенно

Подсказали — дождям быть и грозам
Раз так низко летят журавли
Превращалась стихи мои в прозу
И ромашки, и астры, и розы
Об одном говорили — я влип!

На полях шла борьба с урожаем
Урожай не спешил то сдаваться
Но мне голод другой угрожает
Ты сказала мне что уезжаешь
С кем я буду теперь целоваться

Чтож… придётся теперь кадрить лето
На меня оно смортит теплее
Ты с другим будешь счастлива где-то
Наслаждаясь исскуственным светом
И о солнце ничуть не жалея

Она пришла как-то сразу.
Помню, вчера ещё не было.
В ритм подгоняла фразы:
«Как жарко!», «Немного снега бы!»

Она ворвалась так внезапно:
Бледные щёчки заплаканы,
Небо в дождливых пятнах,
Лужи на платье заплатами.

Сегодня пришла. Без писем.
Без строчек в косую линеечку,
Исписанных желтыми листьями,
И брошенных на скамеечки.

Вошла без ключей аистов
(Как грустно, что было не заперто).
И вот под дождём зависти
Босая стоит на паперти.

«Послушай! Не стой! Вымокнешь
До нитки, простоволосая!» —
Мой город-добряк вымолвил. —
«Пришла, значит? Милости просим!»

Оседлать бы машину. Надавить на педали.
И лететь мимо дали
С непокрытой душой.
То ли сытость — под горло? То ли голод без меры?
На  неправды и веры
Разменяла покой.
Намотать километры на кулак, словно локон.
Вырвать ветер из окон.
И в кривых зеркалах
Отблеск дальнего света на зрачках напечатать.
И горючими плакать:
Знать, что не умерла.
Надышаться бы в волю выхлопными да полем.
Над разорванной долей
Не скулить. Всё, отбой!
Пальцы – цепко в «баранку», ногу – плотно к педали.
Пусть спидометр зашкалит
От печали шальной.

Ещё один пролёт. Только бы не сбежать! 
Лестница, эхо шагов. Я думаю, ты будешь рад.
 
Ведь это шанс вернуть, переписать историю.
И раскрутить роман по новой траектории.
Шаги и сердце – ритм. А мысли – основная тема.
«Любит — не любит». Ромашковая дилемма.
Конечно, любит! Помню, в двух шагах от счастья,
При слове «Нет» душа в твоих зрачках погасла.
Помню ещё тепло от той сигареты на двоих.
Помню свои стихи. Как твои пальцы комкали их.
Помню как твои губы, читая, целовали рифмы.
Каждое слово жгло, как корабельное брюхо – рифы.
Дверь, как тогда, без звонка. Коврик «Wellcome» на пороге.
Не стану стучать. Сперва от прошлого вытру ноги.
Пару мгновений решиться… Но ты не дал мне шанса:
Вышел сам за двери. Ко мне. Но сохранил дистанцию.
«Какого чёрта?» — так ты выразил своё «Зачем?»
Вот лепесток и выпал. Нет ромашковых дилемм.
 
Ещё один вокзал угрюмо пятится назад.
Ещё одна слеза. Я думала, ты будешь рад.

Расчертила на простыни белые лунные полосы.
Мысли все, как одежду, на дальние полки забросила.
Завязала любовь в крепкий узел меж сердцем и голосом.
Вот и всё. День сгорел. Только пепел остался для осени.
На ресницах ещё задержалось мгновение прошлого.
Но упрямо слеза растерзала ошмётки видения.
Это вовсе не страшно. Уходишь? Желаю хорошего.
Это даже не смерть. Просто вечные муки рождения.

Вечір… Чомусь трохи астенічний. Завмерлі акації тихенько шелестіли журливі сонети, обіймаючи темряву. Лінивий вітер неохоче няньчив пилинки, доносив чиїсь вигуки та невиправдані страждання, перемішуючи їх з тишею. Втомлені ноги несли мене у бік твого дому, на диво легко і швидко. Та, незважаючи на їх незвичну поведінку, збирати сили на звертання на них уваги можливості просто не мав. Думки роєм вилися біля тебе, дифузуючи з сприйманням навколишності, перетворюючи плин часу в шматочок нестерпного страждання. Зненацька якийсь собака раптовим гавкотом витягував мене, так завзято тонучого, на мить з океану тих думок, проте через старість довго не витримував і впускав назад.
Ось і місце зустрічі. Просякнуте спогадами, хвилюваннями та приємним щемом серця. Твій образ ще здалеку відпилює шматочок душі та з неймовірною зацікавленістю то підносить до палаючої запальнички, то забирає назад. Тендітний та до фізичного болю милий голос розбавляє тишу веселковою фарбою, замальовує в блакитний пригніченість, покриває помаранчевим неумісну на даний момент тривогу. Звичні слова ллються, мов материнська пісня, затоплюючи шум автомобілів, та перегукування перехожих. Я вкотре, наче стрілою, вражений твоєю витонченістю. Вона мимохіть приковує до себе, увесь світ стягується в твою постать, як у чорну діру, та зникає, залишаючи лише так кохані усмішки, до божевілля рідні жести, та, не побоюсь цього слова, чудодійні очі. Бо, випадково звівши погляд до них, уже перестаєш жити чи мріяти, а перебудовуєшся в спрагле поглинання відбитого від них проміння хай стареньких, але ще, даруючих світло, ліхтарів. Вдягаю маскарадний костюм непомічання, щоб хоч, граючи якусь роль, було легше зносити увесь феєричний шторм чуттів десь неподалік легень. Запиваю години коктейлем з усмішок та щастя, та потроху доїдаю так жадану зустріч…
Як завжди дуже важко переносити насичене емоційно прощання. Та ось уже вільний від полону замилування, крокую в сторону розлуки, розтинаючи тінями конуси поодинокого світла. Але свідомість, викараскавшись з тебе, розлетілася навсібіч, роздираючи за собою відчуття цілісності. Перемішується гармонія з тривогою та засипається по вінця нестерпною порожнечею. Відчуваю болісне бажання впасти на коліна та роздерти груди разом з тими зорями та журливими тополями. Може хоч остаточно роз’єднавшись, ніч найде в собі сили відновити свою первозданну сутність… Та ковтаю це бажання перед видом рідного вікна і поринаю у звичний затишок, невпинно втікаючи від тих трохи астенічних чуттів.  

Світло та пекучі погляди
Білий світ цей поникнів білЯ Твоїх ніг
Й до від'ємності тихим став спокій.
Відірвати свій погляд від Тебе я міг,
Та втопився б у болі глибокій.

Серце молотом важким гамселило в груди,
Як Ти вкотре повіки здіймала.
Воно вічність Тебе ще кохати так буде
Й тої вічності буде ще мало.

Не забуду ніколи я личко оте,
Що купалося в ніжнім промінні.
Хоч ще літо триває і щастя цвіте,
Мрії вже романтичні, осінні.

Раптом усмішка простір розітне проста
Й спалить мене наскрізь зсередини,
Буде тліти лише оболонка пуста,
Ця нікчемна частинка людини.

Десь втече засоромлячись неба краса
Перед ніжністю Твоїх очей,
А тендітна та мила ранкова роса
Згине, ледве торкнувшись плечей.

У промінні Твоєму згорає страждання,
У обіймах вмирають тривога і страх...
Завжди будеш Ти, Сонечко моїм коханням
Й вічно житимеш в думці і снах.

    Наврят-чи перебування у цьму світі без неї можна назвати життям, — це існування: дике… беззмістовне… ніяке… Без неї ти просто частинка матерії, яка мовби атом снує без будь-якої мети, чи напряму. Їїволосся розвиваючись теплим вечірнім вітерцем чомусь нагадує ранкову росу, що так само невимушено вабить до себе, змушує забути всі потреби… матеріальні… духовні. І здається нереально позбутися цього стану, та раптом здіймаються крила її повік, наче змітаючи темряву і відкриваються світові ці небесні оченята, наповнені східним сонцем, вони валять з ніг одним поглядом, залишають у серці смертельні рани, які не вилікуєш жодними ліками у світі… І тоді починаєш вірити, що пройти всі муки пекла мало, щоб заслужити право ними милуватися!.. Нема більше світу для тебе, ти потонув там… Навіки збився з колії… Міняються думки, переходять, наче на інший рівень… вищий… небесний...
     Її усмішка коле душу, наче розжареним мечем, дихання зупиняється, хоча серце б'ється все швидше та швидше. В горлі, ніби щось застрягає, відбираючи будь-які початки мови, залишаючи лиш думки, що линуть нестримним потоком, одна за одною, перекидаючись, вискакуючи, виштовхуючи сусідів...
    І враз, ти відчуваєш дотик її долоні, він пече, палить вогнем, лагідно окутуючи пальці… Це схоже на рай! Здається ніщо у всесвіті не приносить такого щастя! І так не хочеться кидати це все заради сухого, буденного існування… з плоскими думками нікчемними потребами...

[мовчання]
І знову ранок. Було світло й гарно.
Тендітна усмішка троянди за вікном…
І хоч надіятись на щось було вже марно,
Ще так хотів, щоб все це було сном

Залагодив всі справи кількома дзвінками,
Гасає день у звичній метушні
Підходжу, як звичайно, я до мами
Та помічаю її погляди сумні.

Не встигла вона вимовить ні слова
Я вже все знав з вологості очей,
На якусь мить утратив я дар мови,
Мов скелю прив’язали до плечей.

Вибіг на вулицю та кинувсь до собаки,
Застав уже лиш нерухоме тіло.
Життя у вирій ринули ознаки
І очі десь у далечінь гляділи.

Уже не буде кому радісно стрічати,
Уже не буде більше тих ласкавих вух.
Ніхто не вмів так щиро всіх кохати,
Ніхто не радував усім так зір і слух.

Зникло життя, хоч буде безліч нових…
А спогад теплий не втече, не зможе.
Тендітний, щирий сповнений любові.
Подаруй сил це витерпіти, Боже!

А життя наше схоже на колесо
У якому ми наче миші
Біжимо в цілковитій тиші
Або скаржимося в півголоса

***

Приховати все уміє сніг
Так як то ховають лицеміри
Все одно спливе все по весні
Й по заслугам буде… Я в це вірю


***

Лікарі калічать, міліція грабує
Батько може легко бути битий сином
І ніхто не бачить, і ніхто не чує
Як обабіч шляху стала хв0йда Україна

Несчастный город  погряз в рутине,

не знавший мира, но знавший страх...

Как та Помпея, на той картине,

что обратилась в итоге в прах...

 

Заляпан светом витрин и улиц,

где постовыми стоят фонари.

И пробегает, огнем любуясь,

старый пес в ожиданьи зари.

 

Город умытый кровью святою,

отверженный, падкий на лесть и на зло...

Ты будешь всегда  под барской пятою.

    С рабской шеи свисает корзно!

Грузом тяжёлым ложится усталость.
Плечи под тягостью дум прогибаясь
тянут на дно, там где звёзды упали —
в небо взлететь налегке собираясь.

Монстров рисует воображенье,
грязных чудовищ, мерзких, приятных,
слишком надменных в соотношеньи
с кучей бомжей даровитых, опрятных.

Где бы присесть чтоб к скамье не присохнуть?
Надо бы мысль, да уж нет — съела совесть.
Кто приказал добродетели грохнуть?
Кто сообщил что превыше их — корысть?

Дьявол гримасы показывал Богу,
На белом облаке пятна оставил.
Бог мне поможет, он сбросит в берлогу
того, кто страдать меня нынче заставил.

Грузом тяжёлым ложится усталость.
Плечи под тягостью дум прогибаясь
готовят мне опыт: а вдруг придёт старость?
А я ей отвечу, в ответ улыбаясь...

 

 

01.09.10

Я написав повідомлення, 
Натиснув «Enter».
Мені аська показала
Статус повідомлення «Sent».
Я чекаю на відповідь
Та вона десь загубилась,
У далекий куток
Вона від мене забилась.
Я чекаю на відповідь,
Та її немає,
Чи співрозмовник розуміє
Що я досі чекаю?
Я чекаю на відповідь,
Та вона десь гуляє,
Вона десь зависла,
А я її досі чекаю.

от така от мініатюрка вийшла доки чекав на відповідь від одної особи)))